Розділ 22

Відтак ми облишили пережовувати вбивства, самогубства та наркотики й перейшли на теми мистецтва, антикваріату й кулінарії. І, звісно ж, на тему Старого Міста, історії. В цьому Інгрід орієнтувалася не гірше від мене. Час летів, я відчував, що у моїй душі знову запрацювала стара машинерія, котра, як я гадав, давно й безнадійно заіржавіла.

На прощання Інгрід по-сестринськи цмокнула мене у обидві щоки. І раптом, піддаючись імпульсу, поцілувала в уста. Оце вже не мало нічого спільного з поцілунками брата і сестри.

Гармонію почуттів розладив дзвінок Єнсона і прихована погроза у його голосі. Навіщо він зателефонував? Яке моє діло до розбитого індіанського божка?

— Дивний збіг обставин,— повторив Єнсон, потягшись за люлькою. — Спершу ви приходите до помешкання Берґґрена у той самий час, коли його вбито. Відтак дзвоните у Гольмстремові двері якраз тоді, коли він застрелився. Що це — дивовижна гра випадку?

Я глянув на нього. Очі в нього чорні чи карі? Комісар сидів плечима до вікна, світло падало на мене. Звісно ж, характерна умова допиту.

— Я ж вам уже докладно розповів, як усе сталося,— відповів я. — Гольмстрем хотів, щоб я завітав до нього на віллу о дев'ятій вечора. То я й поїхав. Не розумію, чому ви знову розпочинаєте все спочатку. Гольмстрем застрелив Лейфа Берґґрена, а потім сам застрелився. І крапка.

— На те скидалось. Але я відчував, що не все так просто. Дивний прощальний лист, спалені газети, не світилася жодна лампа. Тому ми дуже ретельно обнишпорили всю кімнату. І знаєте, що знайшли?

— Що? — спитав я. Мій пульс прискорився, пересохло в роті.

— Кулю. У каміні. Хтось вистрілив у камін з того самого пістолета, яким був убитий Гольмстрем.

— Навіщо здалося Гольмстрему стріляти в камін?

— Я не сказав, що стріляв обов'язково Гольмстрем,— усміхнувся Єнсон. — Ця куля вищербила цеглину. Все довкола в сажі, а щербина ясна. Аби закоптити її й замаскувати слід, довелося спалити кілька газет.

— А може, Андерс, перш ніж застрілитися, хотів випробувати пістолет? — припустив я.

— Якби Гольмстрем хотів випробувати пістолет, залишилося б дві гільзи. Є тільки одна,— повільно і з притиском сказав комісар. — І ще обставина. Це величина і форма вогнепальної рани. Експертиза показала, що в голову стрілилося з віддалі кількох дециметрів. Наче й нічого, але переважно самовбивці приставляють дуло до скроні. І наш нібито самогубець теж, очевидно, мав би так учинити.

— Нібито самогубець?

— Так, нібито самогубець. Ми доходимо до висновку, що це було не самогубство. Вбивство.

— Не розумію...

— Та все ви розумієте,— перебив він мене. У голосі відчувалися крижані нотки. — Вистріливши Гольмстремові у голову, вбивця примощує тіло за стіл, вкладає в його руку пістолет і робить постріл у камін. Це для того, щоб були сліди пороху на Гольмстремовій кисті. Потім він палить газети і замасковує відкол на цеглі. Ще один нюанс. На столі перед Гольмстремом стояли півпляшки коньяку та чарка з залишками коньяку. На ній були відбитки Гольмстремових пальців. А після розтину з'ясувалося, що він ні краплини не випив. Еге ж, таке часто трапляється, маленькі недогляди провалюють великий задум. Перемудрив тут убивця чи недомудрив — на одне вийшло.

— Згоден, це виглядає підозріло, що я був біля Гольмстремового дому у час його смерти,— трохи поміркувавши, відповів я. — Але ж я одержав від нього записку. І потім, якби я справді вбив Андерса, то не признавався б, що стояв біля його вілли. Також не їхав би на таксі, ризикуючи, що водій мене запам'ятає. Я ж не дурень.

— Вбивці рідко діють раціонально й логічно. Іноді вони таке накручують, що самі у цьому заплутуються.

— То це я вже подвійний убивця?