Розділ 22

— І ця статуетка,— проказав Єнсон, не відповівши на моє запитання. — У Гольмстремовому письмовому столі був той самий божок, що й у Берґґрена. І теж розбитий. Навіщо? Який зв'язок між цими двома статуетками?

— Поняття не маю. Знаю лише, що Лейф сказав: це дуже коштовна річ.

— Тоді не було ніякого резону розбивати таку коштовність,— слушно зауважив комісар. Я мовчки згодився з ним. — Скажіть мені, того вечора, коли було вбито Лейфа Берґґрена, ви прийшли до нього подивитися на колекцію доколумбівського мистецтва?

— Так,— відповів я, радий, що розмова перейшла на конструктивніші для мене рейки. — Лейф сказав, що має кілька ящиків, повних дорогоцінних статуеток та інших речей із Мексики. Хотів, щоб я прийшов подивитися на це й, можливо, допомогти потім продати.

— Так він сказав? — зиркнув на мене Єнсон.

Чи не насмішка прозвучала у цьому запитанні? Геть розгубившись, я розстебнув комірець, аби було легше дихати.

Поліцай мовчав. Нагадував науковця, що з холодною об'єктивністю проводить експеримент, результати ж точнісінько такі, як і передбачалося теорією.

— Отже, так і сказав,— обізвався Єнсон. — І дуже наполягав? Цікаво. Ми розпакували всі ящики. Не було там жодної речі мексиканської чи доколумбівської. Ані навіть керамічного блюдечка.

— Але ж Лейф... То він обманув мене. Навіщо?

— Пане Гуман, ще одне. Записка-запрошення від Гольмстрема, що її вхопила ваша кицька. Чи не могла б вона позичити той папірець нам?

— Треба буде пошукати. Кицька бавиться кульками з паперу і не раз заганяє їх попід меблі. Ви б хотіли мати його негайно?

— Бажано. Якщо ви не проти, я навіть поїду з вами. Заодно й підвезу вас до мешкання.

Зрозуміло. Це для того, щоб я не встиг сфабрикувати фальшивку.

В автомобілі Єнсон мовчав. Покусував люльку, але не курив. За це я йому був удячний. У мене й так переверталося в животі, без його смердючого тютюну.

У квартирі було тихо й порожньо. Клео сторожувала у крамниці. Я заходився шукати. Єнсон, усівшись на кріслі, мовчки стежив за мною. Як той кіт за мишею, що пищить і метушиться. У миші калатає серце, від страху вона нічого не бачить перед собою. І знає, що шансів на порятунок немає.

Я шукав під стільцями, заглянув за шафу. Заліз під ліжко, пошперав за книжковими полицями. Аж на кухні я знайшов дві паперові кульки під радіатором. Перша — рахунок з ресторану, явно завищений. Друга — те, що треба. Тріумфуючи, я простяг папірець Єнсону. Незворушно прочитавши, він поклав його до гаманця.

— У вас були гості? — поцікавився він, кивнувши на немитий посуд.

— Учора. Панна Берґґрен.

Комісар здивовано глипнув на мене. Напевно, подумав: «Ну й нахабство! Подвійний убивця запрошує сестру першої жертви і колишню наречену — другої».

— Гаразд,— сказав Єнсон. — Маю речовий доказ.