Розділ 20

— Ага,— протягнув цибатий. У його очах блиснула цікавість. — То це ви будете Гуман? А я — кримінал-асистент Ліндгрен.

— Ми працюємо разом,— сказав комісар, вийнявши з рота пожований сірник. — Ну то як, є щось нове?

Кримінал-асистент похитав головою.

— Нічого. Самогубство. Він лежав на ось цьому столі. Права рука звисала до підлоги, стискаючи пістолет. Сліди пороху на руках і обличчі. На столі — бризки мозку і крови. Седерлунд каже, що це сталось о пів на дев'яту — о дев'ятій.

— Хатню прислугу допитували? — спитав Єнсон.

— У нього одна хатня робітниця. Іспанка. Вона тут не жила. Вчора пішла додому, як завжди, о шостій вечора і прийшла сюди о пів на восьму ранку. Подзвонила до нас, повідомила про смерть. Нічого більш.

— Про Гольмстрема вона нічого не розповіла? Скажімо, чи не здавався він напередодні пригніченим?

— Та ні, в них, здається, не було жодних близьких стосунків. Зрештою, вона й по-шведськи ледь-ледь балакає. Прала, прибирала і купувала продукти. Не вельми обтяжлива робота, бо переважно він харчувався поза домом. Та іноді обідав тут, тоді вона варила й накривала на стіл.

— Прибуткова річ — ота торгівля творами мистецтва,— підморгнув мені комісар. По-людськи. Як виняток із його лінії поведінки. — Мати змогу жити в такому великому домі, тримати наймичку. Прекрасні меблі, коштовні картини. Вільне підприємництво таки процвітає, хоч би що там наговорювали на наш уряд... А світло тут горіло?

— Ні. Коли служниця прийшла вранці, всюди було темно.

— Гм. А той лист? Маєш його?

Ліндгрен кивнув і подав папір у прозорій пластиковій теці.

— «Люба Інгрід,— прочитав Єнсон, жуючи сірник. — Прости мене, але я не можу більше з цим жити. Чому я вбив Лейфа — нехай це залишиться між мною й ним, але можеш мені повірити: він сам винен. Лейф погрожував мені. Спершу я не думав його вбивати, але там, у нього вдома, я втратив контроль над собою і вистрілив. Скоєного вже не виправиш, і я не можу зводити наше майбутнє на вбивстві. Твій Андерс».

Якусь мить комісар стояв із текою в руці.

— Дивно,— задумливо мовив він,— доволі дивно.

— Що саме? — занепокоєно спитав свого начальника Ліндгрен.

— Ось цей лист лежав поруч трупа? Без конверта?

— Без нічого.

— Мав би вкласти в конверт і заадресувати конкретній дамі. Інакше його прочитає перший-ліпший. Бувши Гольмстремом, я б не хотів такого розголосу. Але найдивніше те, що він усе це надрукував. А чи хто друкує такі листи на машинці? Перед тим як відібрати собі життя, він акуратно вставляє аркуш у машинку й барабанить ледь не юридичний документ. Що ж, у кожного своя поведенція. Та й темрява в кімнаті теж підозріла. Втім, якщо це полегшило бідоласі наважитися на таке... Кажеш, нічого особливого тут не знайшли?

— На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку та чарка. Нема чого дивуватись, у таких ситуаціях спиртне сприяє. Більше нічого особливого. Хіба те, що Гольмстрем палив у каміні.