Розділ 20

— І як?

— Розлютувався й випер мене з галереї.

— Не дивуюся,— Єнсон видобув свою коротку люлечку.

Я опустив скло у дверях з мого боку. Жахливо смердить його тютюн. І звідки тільки його бере?

— Але найдивнішим було те,— вів я далі, дивлячись на розкішні вілли обабіч вулиці,— що його не дуже діткнуло, коли я спитав про Лейфа. Аж на наркотики він спалахнув.

— Ага. Аж тоді. Ну а потім? Чому ви приїхали сюди ввечері?

— У мою крамницю вдерлися злодії, я пішов у страхову компанію. Повернувся додому о сьомій. Знайшов лист від Гольмстрема. Видно, він пробував телефонувати, але не застав мене. Тому кинув лист у мою поштову скриньку.

— Якщо так, то ви йому конче були потрібні?

— Очевидно. Нічого особливого до роботи у мене не було, то я й приїхав сюди. Якби навіть і було — все одно приїхав би.

— У вас є той лист?

— Гадаю, є. Його взяла Клео.

— Клео? Хто це?

Єнсон витріщився на мене, забув навіть про запалений сірник. Попікши собі ним пальця, лайнувся.

— Це моя кицька. Дуже гарна. Іноді їй дістається дещо з моєї кореспонденції. Маю звичку зминати не дуже важливі папери в кульку, й кицька нею бавиться. Грає у футбол тими маленькими м'ячиками.

— Зрозуміло,— кисло проказав комісар і посмоктав попечений палець. — Сподіваюся, киця позичить нам того листа. Можливо, його вміст придасться у слідстві. Ви не пригадуєте, що там було написано? Якомога докладніше, будь ласка.

Я передав йому зміст листа.

— І тоді ви поїхали сюди?

— Не відразу. Подивився телепередачу, а потім написав вам листа.

Я простяг йому конверта.

— Лист? Мені?