Розділ 20

— Еге ж. На випадок, якби мені щось загрожувало, я б сказав, що є лист, у котрому написано, куди я поїхав, що чув у галереї й бачив у лісі.

Єнсон похитав головою й засунув конверт у внутрішню кишеню.

— Тоді я сів у таксі й прибув до Гольмстрема о дев'ятій. Можете знайти таксиста й перевірити це. Потім я дзвонив у двері, але ніхто не відчинив. Почекав хвилин двадцять, а тоді вирішив, що Гольмстрем десь затримався, і поїхав додому. Сів на автобус, неподалік звідси.

— Ви нічого не чули і нічого не помітили?

— Нічого.

— Тоді ваша версія луснула.

— Яка версія?

— Що вашого друга Лейфа вбив Гольмстрем. Ви ж так стверджували, хіба ні? І сказали це у вічі Гольмстремові? — по-батьківськи всміхнувся мені Єнсон.

— А чому версія ця луснула? Гольмстрем міг убити і Лейфа і себе. Хоча це й малоймовірно. Якщо він спершу прибрав Лейфа як конкурента, а потім зробив з мене підозрюваного в убивстві, то в нього не було ніякої причини накладати на себе руки, чи не так?

— Може, й так. Може, й ні. У нас є його прощальний лист. Його знайшли на письмовому столі поруч з трупом. Там написано, що він не може довше витерпіти і просить прощення в Інгрід Берґґрен.

— За що?

— За те, що вбив її брата.

— У такому разі я...

— Так, тепер ви опинилися в кращій ситуації. Як я нещодавно казав, у цій історії надто багато знаків запитання, аби бути в чомусь цілком певним. Дуже багато свідчило проти вас. Власне кажучи, забагато, щоб бути правдою. Але... Є ще щось,— загадково докинув Єнсон і потер дряблу щоку жовтими від нікотину пальцями.

Я відкинувся на м'яку спинку і задивився на водієву потилицю зі світлим волоссям поверх коміра, як у дівчини. З мене спливла вся сила. Водночас я відчував велике полегшення. І спустошення після гніту, під яким жив увесь останній час.

Тим часом автомобіль повернув до брами Гольмстремової кам'яниці. За дня вона здавалася більша й ошатніша, ніж уночі. Навколо неї аж до води простягався великий садок. Поліцай в однострої віддав честь, коли ми проходили повз нього східцями.

— Доброго ранку,— привітався комісар у холі. — Куди йти?

Широкими дверима ми ввійшли у бібліотеку. Всі стіни від підлоги до стелі були заповнені полицями з красивими старими книжками. Біля вікна стояв письмовий стіл. Інтер'єр доповнювали два крісла й круглий столик.

З крісла звівся цибатий чоловік. Запитливо глянув на мене.

— Це Гуман,— коротко пояснив Єнсон, розглядаючись по кімнаті.