Розділ 12

— Що ви, я заскочив лише для того, аби взяти від вас підпис. Навіть якщо ми й не в усьому дотримуємо букви закону, коли ловимо злочинців, то все одно є певні правила. Ось додаток до документації слідства. В ньому я записав, що ви мені розповіли. Прочитайте, будь ласка; можливо, вважатимете за потрібне щось змінити чи додати. Відтак попрошу вас це підписати.

Єнсон простяг мені коричневий конверт.

— Знаю, про що ви думаєте,— всміхнувся він, піднісши сірник до згаслої люльки. — Але я вважаю, що так буде краще. Хіба що захочете поїхати до нас, аби дотримати всіх формальностей. Втім, прочитайте, а там буде видно.

Читаючи, я відчував усе більшу повагу до комісара. Небезпечно було його недооцінювати. Протокол передав слово в слово всю мою розповідь, причому об'єктивно, без жодних хитрувань і викривлень. Все відображено від миті, коли Лейф увійшов у мою крамницю, до мого повернення додому.

— Ніяких зауважень не маю,— сказав я, виймаючи з шухляди кулькову ручку. — Як вам щастить усе докладно запам'ятати?

— Довгі роки вправ. Це зручно. Я помітив, як скуто почуваються люди, коли приходять до нас: саме середовище їх бентежить. На жаль, не завжди можу так діяти. Переважно — навпаки.

— Ну ось, я підписав собі смертний вирок,— покірливо віддав я комісарові протокол з моїм підписом.

— Перебільшуєте. Ми ніколи нікого не заарештовуємо, поки не упевнимося, що людина справді винна.

— Дуже приємно це чути. Ну а в моєму випадку ви майже певні, чи не так?

— У квартирі ми знайшли відбитки пальців. Ваші — майже всюди. Ваші, прибиральниці та Берґґренові. І жодних інших.

— Звідки ви знаєте, що вони мої?

— Колись ви в нас уже були.

Я кивнув. Зовсім забув. Убивство Вівеки. Бідолашна. Як давно це було, наче в чужому, не моєму житті...

— Тепер ми знайшли ваші відбитки навіть у туалеті.

— Але я туди не заходив!

— Пригадайте. В кожному разі, вони були на крані.

— І справді. Як тільки я ввійшов, почув дзюркіт. Тому відчинив непричинені двері, закрутив крани й вийшов.

— Ви цього певні? Лише закрутили? А руки, часом, не мили?

Я заперечливо хитнув головою. Зрозуміло, куди він хилить. Адже після злочину вбивця завжди наводить лад із собою, миє, скажімо, руки. Від чого? Від крови? Знову пригадалася мені рана на Андерсовому лобі. Полоскався в умивальнику й забув прикрутити кран?

— Є ще одна річ, над якою я міркував,— Єнсонів голос набрав якогось темного погрозливого відтінку. Чи це мені лише здалося? — Ви ні разу не поцікавились, як загинув ваш друг. І в газетах про це не писалося.