Розділ 12

— Не спадало на думку. Напевно, його задушили, прирізали чи щось таке.

— Чудно, що ви так кажете. Як правило, люди гадають, що жертву застрелили. Так естетичніше, та й телебачення нас вчить, як це робиться: там стрілянина в кожному бойовику.

— Не знаю, не знаю,— нетерпляче одрізав я. — Якби Лейфа застрелили, було б чути звук пострілу.

— Не обов'язково. У старих будинках товстелезні стіни. І заглушувані для цього є. Ви це мусите знати, адже добре розумієтеся на зброї, чи не так?

Оком знавця він окинув мою розвішану по стіні, колекцію.

— Якби мого приятеля було вбито старовинним пістолем чи мушкетом, торохнуло б так, що сусіди хоч і не хотіли б, а мусили почути гуркіт. І від Лейфової голови мало що зостало б. За це я ручуся.

— Незле сказано. Ви не знаєте, як його вбито, а кажете, що кулею в голову. Саме так воно й було. Хтось пустив йому кулю в голову.

— Це вже занадто. Я взяв на себе сміливість припустити, що постріл був у голову, бо хто бачив, щоб людина загинула від кулі в ступню чи палець? Втім, у цьому ви кращий фахівець, ніж я.

— Тут у вас є не лише старовинні пістолі,— зауважив комісар, не звертаючи уваги на мою спробу з'єхиднити.

Він звівся й підійшов до засклених шаф.

— Цілий набір новітньої зброї,— Єнсон з цікавістю розглядав добрий десяток пістолетів і револьверів на полиці.

— Вони — хіба що як бутафорія,— огризнувся я. — Це пістолети часів першої та другої світових. На все знайдеться покупець. Тому в мене зброя від сімнадцятого століття до наших часів.

— Цікаво, пане Гуман. Подумати тільки: чого лиш не колекціонують люди. У мене на щось таке ніколи не ставало часу. А чи не трапляється, бува, що ви купуєте зброю, а вона цілком придатна для вжитку? Адже вам її приносять безпосередньо сюди?

Я кивнув. Тепер мені ясно, як він працює. Забиває баки. Ловить момент, коли ти розслабишся, балакаючи про всяку всячину у своїй домівці. Хитро і спритно. Навіщо тягати людей на холодну й непривітну поліційну дільницю? Там же кожен сім раз поміркує, перш ніж щось сказати, хай навіть це номер паспорта.

— Як посувається ваше слідство на власну руку? — з фальшивою щирістю поцікавився Єнсон. — Намили трохи самородків? До речі, ви знаєте, як старі словники тлумачать поняття «приватний детектив»? Там написано щось на зразок того, що «приватний детектив, як правило, не злочинець, часто він обдарований гострим розумом». Непогано, га? Ото я й вирішив почерпнути трохи плодів діяльности вашого гострого розуму.

Котяра втяг кігті. Муркоче на осонні під хлівом, а миша гадає, що небезпека минула. Ілюзія, ілюзія.

— Ви мені лестите,— відповів я. — Забагато чести для звичайнісінького аматора.

І почав оповідати. Без поспіху, докладно. Про відвідини Інгрід у її розкішній віллі. Про те, що сказав Гольмстрем, що розповіла Маргрет. Про Замореного Принца, про Рунмана та його плани залучити Лейфа до своєї фірми. Наостанок я передав нашу розмову зі Стігом Мартінсоном, якомога детальніше. Про інтернаціональний злочинний синдикат і ввіз героїну. Про твердження, що Гольмстрем убив Лейфа, бо боявся конкуренції.

— У всякому разі,— закінчив я,— маєте свіжий слід. Ще один кандидат на вбивцю. За два дні — таки щось є.

На мій подив, комісар не розсміявся. Лиш набив люльку і глянув у вікно.