Розділ 5. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ Й ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСТВА

Частка сукупного суспільного продукту, який вивозиться за межі району, менша від частки сукупного суспільного продукту, котрий виробляється у районі. Тому рівень спеціалізації району не може становити 100 %, бо це означало б, що вироблювана у районі продукція повністю вивозиться за його межі.

Рівень комплексного розвитку господарства району (К) визначають у відсотках за формулою

де Рк — частка сукупного суспільного продукту, який споживається у районі; Р — сукупний суспільний продукт району у вартісному вираженні.

Частка сукупного суспільного продукту, який споживається в районі, завжди менша за частку сукупного суспільного продукту району, тому 100-відсотковий показник неможливий. Іншими словами, 100-відсоткова комплексність е нонсенсом, оскільки тоді райони могли б забезпечувати самі себе у своїх межах, а це суперечить поняттям "економічне районування" і "територіальний поділ праці". Між поняттями "спеціалізація" та "комплексний розвиток" є обернено пропорційна залежність:

Отже, підвищення рівня спеціалізації веде до зниження рівня комплексного розвитку і навпаки.

Отримані за наведеними формулами показники дають лише загальне уявлення про спеціалізацію та комплексний розвиток економіки району. Більш точні й достовірні дані можна отримати, користуючись сучасними балансовими розрахунками стосовно всіх галузей матеріального виробництва та невиробничої сфери, методичними вказівками із застосування економіко-математичних методів та ЕОМ.

При переході до ринкової економіки проблема управління економічними районами стає все актуальнішою. Система управління окремими регіонами потребує розробки цільових програм розвитку економічних районів, вдосконалення їх структури й організації.

Економічне районування тісно пов'язане з управлінням регіонами. Виокремлення системи районів допомагає створити в межах держави раціональні регіональні TBK з урахуванням прогресивних тенденцій у територіальному поділі праці, спеціалізації господарства, внутрішньоекономічних та міжрайонних зв'язках. Управління національною економікою поєднує господарський підхід із комплексним розвитком економічних районів та адміністративних областей з метою підвищення ефективності виробництва. Особливо важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил у кожному з виділених районів.

Економічне районування країни здійснюється на основі глибокого аналізу територіальної організації продуктивних сил. Щоправда, в сучасній літературі більше використовують термін "розміщення продуктивних сил", тобто вважають його синонімом поняття "територіальна організація продуктивних сил".

У сучасних умовах в основі формування раціональної територіальної організації продуктивних сил лежать територіальні процеси. Серед останніх передусім варто виокремити процеси територіальної (регіональної) диференціації і територіальної (регіональної) інтеграції.

Перехід до ринкових відносин в економіці України супроводжується процесами реструктуризації промисловості, змінами форм організації виробництва, особливо в сільському господарстві. Істотно змінилася роль окремих регіонів у економіці держави. Не викликає сумнівів той факт, що в економіці окремих регіонів відбуваються депресивні процеси, що потребує відповідного втручання держави шляхом розроблення і реалізації регіональних програм розвитку продуктивних сил у регіоні, визнаному депресивним.

Під час дослідження питань розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів центральне місце відводиться обґрунтуванню територіальних підходів при розробці сукупності основних положень, спрямованих на формування регіональної системи територіальної організації виробництва. Фактично концепція територіальної організації продуктивних сил — це система положень, спрямована на пошук шляхів оптимального розміщення продуктивних сил і вдосконалення регіонального господарства.

Таким чином, концепція розміщення — це система положень, кожне з яких спрямоване на вирішення певних аспектів проблеми територіальної організації продуктивних сил.

Центральним положенням вдосконалення територіальної організації продуктивних сил (ТОПС) є обґрунтування підходів до визначення оптимальних місць для розміщення нових і реконструкції діючих об'єктів промислового виробництва. Щоправда, під час визначення локального розміщення виробничих об'єктів потрібно враховувати концепцію територіальних обмежень.

В умовах ринкової економіки концепція територіальних обмежень має враховуватись на етапі екологічного обґрунтування розміщення нових об'єктів промисловості. Територіальні обмеження можуть враховуватись на етапі обґрунтування мікророзміщення, як, наприклад, реалізація принципу обмеження концентрації виробництва у великих містах.

Обґрунтування нового будівництва промислових об'єктів і реконструкція діючих виробництв мають спиратися на концепцію територіальних можливостей населених пунктів, яка враховує насамперед можливість економічного використання земель і можливостей водозабезпечення майбутніх підприємств.

Відомо, що соціальна і промислова інфраструктури є чи не найважливішими чинниками розміщення нових промислових підприємств. Варто зазначити, що в умовах становлення ринкових відносин роль цих чинників зростає, оскільки кожен інвестор прагне зменшити витрати, особливо в соціальній інфраструктурі.

У сучасних умовах під час вдосконалення територіальної організації продуктивних сил потрібно враховувати концепцію регіональних відмінностей. Більше того, вже сьогодні можна говорити про наявність в Україні так званих депресивних регіонів, що потребує врахування цієї ситуації у подальшому вдосконаленні територіальної організації продуктивних сил.

5.5. Проблеми реформування адміністративно-територіального устрою та економічного районування України