Розділ «6.3. Світова металургія»

До складу світової металургії входять три основні підгалузі:

1) видобуток корисних копалин (залізних, марганцевих руд, руд кольорових металів);

2) виробництво чорних металів;

3) виробництво кольорових металів.

Видобуток залізних руд - одна з великих підгалузей гірничодобувної промисловості. Але оскільки залізні руди використовують у чорній металургії, організаційно це виробництво в багатьох країнах розглядають у її складі. Правильніше було б, якби воно належало до обох цих галузей. Світове виробництво залізних руд залежить насамперед від попиту, що має на них металургійна промисловість. Спад видобутку в першій половині 1980-х років був прямим наслідком загального уповільнення розвитку світової економіки, у тому числі під впливом енергетичної та сировинної криз. У 1990-х роках, навпаки, зростання видобутку відбувалося без значних структурних змін, і в 1995 р. рівень його вперше досяг "докризових" показників.

Розглядаючи кількісні показники світової залізорудної промисловості, потрібно враховувати і якісні зміни, що відбуваються в цій галузі. Хоча вміст заліза в рудах здебільшого коливається в межах від 40 до 60 % (а в Ліберії досягає навіть 67 %), тенденція до постійного поліпшення якості товарної продукції простежується досить чітко. Вона виражається не тільки в переважному споживанні агломерату і концентрату залізних руд, а й у переході на використання металізованих окатишів із ще вищим вмістом заліза. Зростає і використання промислового та амортизаційного брухту. Тому нині йдеться не просто про залізні руди, а про залізовмісну сировину. Важливим технологічним нововведенням став також перехід до відкритого видобутку залізних руд.

У географічному розподілі світової залізорудної промисловості останнім часом також відбулися істотні зміни. Ще в 50-60-х роках XX ст. головними виробниками залізних руд для власної ж чорної металургії були країни Західної Європи, США, Канада і СРСР, але потім почалася "прискорена міграція" підприємств цієї галузі в країни, що розвиваються, а також в Австралію при одночасному зниженні ролі старих руднодобувних районів. За цими географічними зрушеннями стоїть насамперед діяльність ТНК, спрямована на перенесення "брудних" виробництв у країни Азії, Африки і Латинської Америки. На кошти ТНК у них і створюється більшість нових підприємств.

Незважаючи на те, що залізні руди на сьогодні добувають у 43 країнах, приблизно 9/10 їх світового виробництва припадає на 12 країн - Китай, Бразилію, Австралію, Індію, Росію, США, Україну, Канаду, ПАР, Швецію, Венесуелу, Казахстан. Унаслідок тривалої економічної кризи, що охопила і чорну металургію, у 1990-х роках помітно зменшилися як загальні обсяги, так і частка залізорудної промисловості СНД у світі. Те саме стосується і Західної Європи, що все більше переходить із власної сировинної бази на привізні ресурси. В останні роки фактично припинився і без того невеликий видобуток залізних руд у Франції, Великій Британії, Німеччині, Норвегії, Іспанії, Португалії, Фінляндії, Австрії. У США і Канаді рівень видобутку залізних руд більш-менш стабілізувався. В інших регіонах цей рівень продовжує зростати, причому особливо помітно в Азії, Латинській Америці та Австралії. Згідно з прогнозами ООН, на початку XXI ст. основного приросту видобутку можна чекати в Австралії, Бразилії, Індії та Венесуелі.

Світова чорна металургія - одна з базових галузей промисловості або галузей її "нижнього поверху", пов'язаних із переробкою різних видів сировини, головним чином мінеральної. її значення визначається насамперед тим, що сталевий прокат продовжує залишатися основним конструкційним матеріалом для промисловості й будівництва.

У сталеплавильній промисловості світу зайнято 6,5-7 млн осіб. Однак ті часи, коли за рівнем розвитку чорної металургії судили про економічну могутність країни, давно минули, принаймні в постіндустріальних державах. В епоху НТР чорну металургію все частіше почали ототожнювати з "брудними" галузями: в її розвитку намітились тенденції скорочення обсягів виробництва. Це зумовлено декількома причинами: загальною тенденцією до зниження металомісткості промислової продукції, що підсилюється конкуренцією з боку більш нових і прогресивних конструкційних матеріалів (алюмінію, пластмас, кераміки, композитів), посиленням заходів з охорони навколишнього середовища та ін. Тому говорять, що чорна металургія вступила у смугу структурної кризи.

Проте зменшувати значення цієї галузі було б неправильно. За всіма розрахунками, чорні метали - сталь та інші сплави заліза - залишаться основними конструкційними матеріалами у XXI ст. На сьогодні в чорній металургії відбуваються структурна перебудова, технічне і технологічне переозброєння. Хоча у виробництві сталі та інших видів металопродукції на доступному для прогнозу відрізку XXI ст. головні позиції, як і раніше, займатимуть традиційні агрегати (доменні печі, електропечі, кисневі конвертори), вже поширилися деякі новітні технології. До них належать: пряме одержання сталі з руди, безперервне лиття профілів, близьких за формою до кінцевої продукції, безперервне розливання сталі, використання плазмових технологій та ін.

До середини 70-х років XX ст. виробництво сталі зростало досить швидко. Для того щоб світова виплавка сталі збільшилася зі 100 до 200 млн т, потрібно було 23 роки (з 1927 до 1950). Збільшення виплавки з 200 до 300 млн т відбулося вже за вісім років (1950- 1958). У 1964 р. у світі було отримано 400 млн т сталі, у 1968 р. - 500, у 1970 р. - 600 млн т. Але з початком енергетичної та сировинної криз розвиток галузі сповільнився, що зумовлено багатьма причинами. З одного боку, це загальне зменшення металомісткості виробництва в епоху НТР і зниження витрат сталі на одиницю готової продукції, підвищення вимог не стільки до кількості, скільки до якості металу. З іншого боку, це постійне зниження загального попиту на чорні метали у зв'язку з кризою. Тільки в другій половині 1980-х років виплавка сталі знову трохи зросла, але потім, протягом 1990-х років, її рівень продовжував знижуватися.

Такі кількісні зміни супроводжувалися істотними географічними зрушеннями у світовій чорній металургії. Головні з них полягають у поступовій "міграції" цієї галузі з економічно розвинених країн до країн, що розвиваються. Ще в 1950 р. країни, що розвиваються (разом із Китаєм), виготовляли всього 6 млн т сталі, або 3 % від загальносвітової виплавки. У 1970 р. цей показник збільшився вже до 56 млн т (10 %), у 1980 р. - до 122 (17 %), у 1990р. - 201 (26 %) і в 2000 р. - до 315 млн т (38 %). Відповідно частка економічно розвинених країн до 2000 р. зменшилася до 47 %, а частка колишніх соціалістичних країн - до 15 %.

Як уже зазначалось, ці географічні зрушення були зумовлені комплексом причин, дві з яких варто вважати головними. Це індустріалізація більш розвинених в економічних відносинах країн Азії, Африки і Латинської Америки, зокрема тих, що належать до нових індустріальних країн, і прагнення країн Заходу перемістити в країни, що розвиваються, частину своїх металургійних потужностей у зв'язку з потребою охорони навколишнього середовища. Але у процесі оцінювання географічного зрушення слід враховувати і такі важливі фактори:

1) потужна база чорної металургії виникла поки лише в порівняно незначній кількості країн, що розвиваються (Бразилія, Індія, Мексика та ін.), тоді як більшість із них, як і раніше, не має або майже не має підприємств цієї галузі. Відповідно і виробництво на душу населення сталі в цих країнах або взагалі не здійснюється, або залишається дуже низьким (10-20 кг), тоді як у країнах Заходу воно становить від 300 до 500 кг, не кажучи вже про країни з ще вищими показниками на душу населення;

2) країни, що розвиваються, орієнтуються в основному на виробництво рядового металу, виплавка якісних сталей, як і раніше, зосереджується в розвинених країнах;

3) виробничі потужності чорної металургії в країнах, що розвиваються, використовуються на 95-100 %, а в економічно розвинених - на 80-85 %, що означає збереження значного резерву у разі сприятливої кон'юнктури.

Охарактеризоване вище географічне зрушення дає змогу поділити великі регіони світу на три групи. До першої належать країни СНД, де після тривалого і стабільного зростання чорної металургії за часів СРСР, у 1990-х роках продовжується постійний спад виробництва. До складу цієї самої групи входить Північна Америка, де виробництво чорних металів взагалі не збільшується, а підвищення попиту на них задовольняється за допомогою імпорту. До другої групи належить Азія, частка якої у світовій виплавці сталі протягом півстоліття постійно зростала, а до третьої - інші регіони, в яких не простежуються жодні тенденції зміни обсягів виплавки чорних металів.

Зміну пропорцій між Північчю та Півднем можна простежити на прикладі першої десятки країн за обсягами виплавки сталі (табл. 6.2).