Розділ «6.3. Світова металургія»

Із табл. 6.2 видно, що ще в 1950 р. до першої десятки країн з виплавки сталі входили країни Європи, СРСР, США, Японія і Канада, але вже в 1970 р. до її складу увійшов Китай, у 1990 р. - Республіка Корея і Бразилія, а в 2000 р. додалася ще Індія. Проте у 2000 р. з її складу вже випали Велика Британія, Франція, Бельгія, Польща. Цікаво простежити і зміну складу першої трійки країн-лідерів. У 1950 р. це були США, СРСР і Велика Британія, у 1970 р. - США, СРСР і Японія, у 1990 р. - СРСР, Японія і США, а в 2000 р. - Китай, Японія і США. Можна додати, що, оскільки нині у світі (у тих або інших обсягах) виплавку сталі здійснюють уже більше ніж у 80 країнах, у цілому частка десятки країн, що лідирують, поступово зменшується.

У першому десятилітті нашого століття темпи зростання виплавки сталі залишаються дуже повільними. У 2005 р. світова виплавка досягла 790-810 млн т, а в 2015 р. передбачають її збільшення до 800-830 млн т. У головних розвинених країнах (США, Японія, Німеччина) фактично відбувається стабілізація цього показника, тоді як у країнах, що розвиваються, зокрема в країнах нової індустріалізації, він підвищуватиметься, особливо в Китаї, де виплавка сталі вже в 2001 р. досягла 143 млн т. У результаті частка розвинених країн Заходу у світовому виробництві сталі зменшиться до 43-46 %, а частка країн, що розвиваються, зросте до 40-45 %. Частка країн із перехідною економікою залишиться нарівні 12-15 %.

Таблиця 6.2. Перша десятка країн за обсягами виплавки сталі

Про обсяги міжнародної торгівлі металовиробами з чорних металів свідчить і той факт, що нині вона досягла вже 200 млн т у рік (головним чином у вигляді прокату і труб). Найактивніше беруть участь у цій торгівлі країни Європейського Союзу. Вони експортують 90 млн т металопродукції як в інші країни ЄС, так і в треті країни. Близько ЗО млн т експортують країни СНД, понад 25 млн т вивозить Японія, більше 15 млн т спрямовують на зовнішні ринки країни Східної Європи і стільки ж - Республіка Корея. Найбільшими у світі імпортерами сталі і прокату є США (35 млн т). Обсяг міжнародної торгівлі чавуном значно менший (8-10 млн т).

Останнім часом великі зміни відбуваються в розміщенні окремих підприємств чорної металургії, у типах їх орієнтації. Як і раніше, мабуть, для комбінатів повного циклу найвигіднішою залишається орієнтація на територіальне сполучення басейнів коксівного кам'яного вугілля і залізної руди. Таке сполучення було характерне для Англії в період промислового перевороту ХУШ- XIX ст.; і на це спеціально звертав увагу H.H. Баранський. Однак нині територіальне сполучення цих копалин трапляється не так часто (Китай, Індія, ПАР, Україна).

Орієнтація на кам'яновугільні басейни, як уже зазначалося, була головним поштовхом індустріального розвитку XIX і першої половини XX ст. Це зумовлено як досить значним поширенням таких басейнів, так і тим, що на виплавку 1 т чавуну витрачалося більше вугілля, ніж залізної руди. Класичним прикладом такої орієнтації є розміщення металургії Росії, України, США, багатьох країн Західної Європи та Азії. При цьому для багатьох із них типовим є формування не окремих металургійних центрів, а металургійних районів. На сьогодні у світі в цілому в межах вугільних басейнів виробляється приблизно 1/3 чорних металів, а в Західній Європі - 1/2. Варто звернути увагу на те, що світова потреба в коксі нині становить приблизно 350 млн т, і для його одержання щорічно витрачається 500 млн т коксівного вугілля. У виробництві металургійного коксу лідирують Західна Європа, країни СНД, США, Японія та Китай.

Орієнтація на залізорудні басейни також виникла ще в період промислових переворотів, але відігравала все-таки другорядну Роль. Однак з часом положення змінилося. Удосконалення технології доменного виробництва привело до значного скорочення питомих витрат коксу, і в результаті витрати залізовмісної сировини стали перевищувати витрату коксу в два-три рази і навіть більше. Тому залізорудна орієнтація в розташуванні підприємств чорної металургії посилилася. Про це свідчать приклади Роси, України, Китаю, Бразилії, Мексики й інших країн. В усьому світі підприємства подібної залізорудної орієнтації нині дають приблизно 1/7 усіх чорних металів.

Але ще більше поширення в епоху НТР одержала орієнтація на вантажопотоки коксівного вугілля і залізних руд (агломерату, окатишів). Такий тип орієнтації теж не новий: ще в XIX ст. подібні маятникові перевезення сприяли розвитку таких великих металургійних районів, як Придніпровський у Російській імперії, Чиказький у США. В другій половині XX ст. у зв'язку зі здешевленням транспорту і початком освоєння більш віддалених ресурсних районів його значення також зросло. Збільшилися сухопутні вантажопотоки вугілля і руди, у результаті чого виникло багато металургійних центрів у Росії, країнах Східної Європи. Значно зросли їхні морські вантажопотоки, що визначило зміщення підприємств чорної металургії в напрямку моря серед країн Західної Європи, в Японії, США.

Останнім часом активно поширюється орієнтація підприємств чорної металургії на споживача. Це виявляється в будівництві вже не великих металургійних комбінатів, як колись, а заводів малої металургії, причому порівняно невеликих. їх називають міні-заводами (або міді-заводами). Вони або використовують брухт, або працюють за технологією прямого відновлення заліза з металізованих окатишів. Таких міні-заводів найбільше нараховується у США, Японії, Канаді, країнах Західної Європи, але вони діють також і в Бразилії, Мексиці, Республіці Корея, на о. Тайвань, в арабських та інших країнах.

Світова кольорова металургія

Кольорова металургія як галузь має складну внутрішню структуру. Вона містить видобуток і збагачення руд кольорових металів, їх металургійну обробку (одержання концентрату, чорнового і рафінованого продукту), виробництво різних сплавів, а також прокат кольорових металів і переробку вторинної сировини. Структура галузі складна ще й тому, що вона має справу із понад 70 металами, хоча і за обсягом виробництва, і за вартістю продукції різко переважають чотири з них - алюміній, мідь, цинк і свинець.

Кольорова металургія, як і чорна, - одна зі старих галузей промисловості, що виникли ще в епоху промислових переворотів. Під час розгляду її розвитку в XX ст. прийнято виокремлювати три послідовні етапи. Для першого з них, що охоплював першу половину століття, була характерна перевага виробництва важких кольорових металів - міді, свинцю, цинку, олова. На другому етапі, що тривав з початку 1950-х до середини 1970-х років, випереджаючими темпами розвивалася виплавка легких кольорових металів - алюмінію, магнію, титану та ін.; у результаті за обсягами виробництва алюмінієва промисловість, випередивши всі інші, вийшла на перше місце в світі. Третій етап, що почався в середині 1970-х років і був пов'язаний з енергетичною і сировинною кризами у світовому господарстві та одночасно з посиленням заходів для охорони навколишнього середовища, продовжується і сьогодні. На цьому етапі особливу увагу почали приділяти легуючим металам (вольфрам, молібден, ванадій, тантал, ніобій), малим (вісмут, кобальт), розсіяним (германій, селеніт, цирконій) і деяким іншим "металам XX ст." Але при цьому зберігся інтерес і до традиційних кольорових металів, у тому числі до благородних (золото, срібло, платина, іридій). Для третього етапу характерне також набагато ширше використання вторинної сировини. Внаслідок цього вже на початку 1990-х років шляхом переплавки металів у світі вироблялося: 1/5 всього олова, від 1/4 до 1/3 алюмінію і цинку, майже 2/5 міді і 1/2 свинцю.

Загалом, хоч і різними темпами, виробництво практично всіх кольорових металів і на третьому етапі продовжувало зростати, досягши до кінця 1990-х років у виробництві алюмінію 23- 24 млн т, рафінованої міді - 14 млн, а у виробництві свинцю і цинку 6-8 млн т.

Розміщення підприємств кольорової металургії багато в чому залежить від особливостей її сировинної бази. Так, для алюмінієвих руд властивий досить високий вміст корисного компонента (40-60 %), а в рудах важких кольорових металів він дуже низький: у рудах цинку - від 2-3 до 15-20 %, свинцю - від 1 до З, міді - від 0,5 до 3, олова і вольфраму - менше 1 %, а в рудах молібдену і кобальту вміст визначається сотими частками відсотка. Тому в розташуванні алюмінієвих заводів, як правило, переважає транспортна та енергетична орієнтація, а розміщення підприємств з виплавки важких кольорових металів майже завжди має сировинну орієнтацію. Цю закономірність можна простежити на прикладі США, Канади, Австралії, Росії, Казахстану, Іспанії, Польщі та інших розвинених країн, де головні райони і центри виплавки важких кольорових металів сформувалися в місцях видобутку руд міді, свинцю і цинку. Те саме спостерігається й у країнах, що розвиваються.

Але цей принцип стосується не тільки окремих підприємств тієї або іншої країни, а простежується й у межах усього світового господарства. Тим більше, що в кольоровій металургії взагалі переважає постадійний (технологічний) поділ праці, за якого окремі стадії технологічного процесу можуть розміщуватися не тільки в різних районах, а й у різних країнах, навіть на різних континентах. Саме можливість здійснення поста дійної спеціалізації призвела до того, що виплавка важких кольорових металів у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки (міді - в Чилі, Демократичній Республіці Конго і Замбії, олова - в Малайзії, Індонезії) виникла ще в період їхньої колоніальної і напівколоніальної залежності і тривалий час залишалася чи не єдиною галуззю важкої промисловості, що одержала там значний розвиток. Щоправда, у цих країнах сформувалися в основному нижні (початкові) етапи виробничого процесу - видобуток руди, паливомістке виробництво концентрату і чорнового металу, тоді як верхні (завершальні) його стадії концентрувалися в США, Західній Європі, Японії. У середині XX ст. зростаюча орієнтація кольорової металургії країн Заходу на сировину країн, що розвиваються, призвела до того, що ця галузь перемістилася до морських узбереж і увійшла до складу "портової" промисловості.

Більше того, починаючи з 1970-х років виплавка важких кольорових металів у країнах Заходу не тільки перестала зростати, а й навіть почала скорочуватися. У міру переходу на використання вторинної сировини та імпортних напівпродуктів збільшувалося і значення вже не сировинної, а транспортної та особливо споживчої орієнтації. Стосовно створення нових потужностей у сфері цих "брудних" виробництв, то воно активізувалось у країнах, що розвиваються, де все більше освоюють і верхні стадії виробництва. Але головна територіальна відмінність - між виробництвом і споживанням кінцевої продукції - залишається, оскільки основна частина важких кольорових металів, вироблених у країнах Азії, Африки і Латинської Америки, як і раніше, споживається в країнах Заходу.

Для документального підтвердження зазначеного вище наведемо конкретні дані у мідній промисловості. Співвідношення економічно розвинених країн і країн, що розвиваються, у запасах мідної руди становить приблизно 30 : 70, у виробництві мідних концентратів - 40 : 60, чорнової міді - 60 : 40, рафінованої міді - 66 : 34, а в споживанні рафінованої міді - 75 : 25. Аналогічні пропорції можна простежити і щодо окремих великих регіонів світу. Наприклад, частка Африки у світовому видобутку мідної руди становить близько 5 %, у виплавці чорнової міді - 4, рафінованої міді - 3,5, а в споживанні - менше 1 %, тоді як відповідні показники для Європи такі: 11, 21, 22 і 32 %.

До складу першої десятки країн з виробництва мідних концентратів входять п'ять країн, що розвиваються (Чилі, Замбія, Перу, Індонезія, Мексика), з виплавки чорнової міді - чотири, з виплавки рафінованої міді - також чотири (Чилі, Замбія, Перу, Індонезія), а з її споживання - фактично тільки Китай. Зауважимо, що до головних експортерів рафінованої міді належать Чилі, Росія, Канада, Замбія, Перу, Польща, Казахстан, а до її головних імпортерів - США, Німеччина, Франція, Італія, Японія, Республіка Корея, Велика Британія.

Територіальний розрив між виробництвом і споживанням міді можна розглядати саме як узагальнювальний приклад. Адже з видобутку нікелю в першу десятку країн-лідерів поряд із Росією, Канадою, Австралією входять також Нова Каледонія, Індонезія, Куба, Китай, Бразилія, але серед його головних споживачів немає жодної країни, що розвивається. До провідних виробників свинцю в концентратах належать, окрім Австралії, США, Канади, також Китай, Перу, Мексика, Марокко, але головними споживачами знову-таки є США, Німеччина, Велика Британія, Італія, Франція, Республіка Корея. До найбільших виробників цинкових концентратів належить, поряд з Австралією, Канадою, Китаєм, США, також Перу, Бразилія, Болівія, Мексика, але серед основних споживачів рафінованого цинку країн, що розвиваються, немає. Найбільшу кількість олов'яних концентратів виготовляє Китай, Індонезія, Перу, Бразилія, а майже все споживання рафінованого олова зосереджене в США, Японії, країнах Західної Європи. Географічний розподіл інших, дуже важливих, але набагато менш уживаних, металів має свої особливості. Наприклад, 70 % світового виробництва вольфраму в концентратах дає лише Китай, 50 % світового виробництва молібденових концентратів припадає на Канаду. Головне їх споживання також концентрується в розвинених країнах.

Виробництво і споживання благородних металів має свої географічні особливості, що найкраще розглянути на прикладі золота. За деякими оцінками, загальна кількість золота, вжита людьми за тисячоліття розвитку цивілізації, становить 135 тис. т. Понад 40 % його було перероблено на ювелірні вироби, 30 % зберігається в державних резервах, майже 20 % належить приватним особам, а ще 10 % спрямовується на техніко-технологічні потреби промислового виробництва. За запасами золота перше місце у світі посідають США, після них (хоч і з великим відривом) - Німеччина, Італія, Швейцарія, Франція, країни СНД.