Розділ «6.5. Хімічна промисловість»

Хімічна промисловість, поряд із машинобудуванням, належить до провідних галузей промисловості як у розвинених країнах, так і у світовому господарстві. Вона виникла до початку НТР, і за формальними ознаками її варто було б віднести до нових галузей виробництва. Однак у другій половині XX ст. у цій галузі відбулися такі революційні зміни, що дають змогу зарахувати її до новітніх. Для хімічної промисловості характерні високі витрати на наукові розробки, постійне удосконалення технологічних процесів, використання найрізноманітнішої сировини і напівпродуктів.

Найвищими темпами світова хімічна промисловість розвивалася з початку 50-х до середини 70-х років XX ст. Потім, під впливом енергетичної і сировинної криз, ці темпи трохи сповільнилися: потрібен був час для нової структурно-технологічної перебудови. У результаті наприкінці 1990-х років світовий випуск хімікатів досягнув 1,5 млрд дол. США.

Галузева структура хімічної промисловості відрізняється дуже великою складністю: загалом різних підгалузей і виробництв у ній нараховується понад 200, а асортимент видів її продукції досягає 1 млн. її поділяють на:

1) гірничохімічну промисловість, пов'язану з видобутком і збагаченням гірничохімічної сировини - фосфоритів, солей, сірки та ін.;

2) основну хімічну промисловість (виробництво мінеральних добрив, кислот, солей, лугів тощо);

3) промисловість полімерних матеріалів, що охоплює виробництво синтетичних смол і пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку, синтетичних барвників та ін.

З часом значення цих підгалузей хімічної промисловості у світовому господарстві змінювалося. Поступово відбувався перехід від переважання "нижніх поверхів" (1-ша та 2-га підгалузі) до "верхніх" (3-тя підгалузь). Такий перехід, у свою чергу, призвів до зміни ролі окремих факторів розміщення хімічної промисловості. Висока ресурсо- та водомісткість залишилися загальними для більшості хімічних виробництв, але електроємність, трудо-, капітало- і наукомісткість для розташування галузей "верхніх поверхів" мають набагато більше значення.

Під впливом цих факторів в останні два-три десятиліття досить чітко почала виявлятися тенденція до зосередження гірничохімічної та основної хімічної промисловості (а після енергетичної кризи і деяких полімерних виробництв) у країнах, що розвиваються. Це саме ті галузі, що частіше бувають представлені багатостадійними комбінатами. Відповідно підгалузі й виробництва "верхніх поверхів" усе більше орієнтуються на розвинені країни. Поступово стали розширюватися виробничо-технічні зв'язки між тими й іншими, що зумовило збільшення ролі таких факторів розміщення, як економіко-географічне положення і транспортний чинник. На сьогодні майже 4/5 світової продукції хімічної промисловості припадає на розвинені країни і лише близько 1/5 - на країни, що розвиваються. При цьому потрібно враховувати і те, що значна кількість хімічних підприємств у країнах Азії, Африки і Латинської Америки фактично належить найбільшим ТНК західних країн, таким як "Дюпон", "Доу комік л " (США), "Байєр АГ", БАСФ, "Хехст" (Німеччина), "Імперіел кемікліндастріз" (Велика Британія), "Монтедісон" (Італія) тощо.

Головні галузі основної хімічної промисловості - виробництво сірчаної кислоти і мінеральних добрив. Світове виробництво сірчаної кислоти наприкінці 1990-х років було на рівні 120 млн т. її одержують із самородної сірки (Канада, США, Мексика, Польща, Ірак, Туркменистан), з піритів, але останнім часом - переважно з нафти та особливо природного газу під час їх переробки. Останній спосіб виявився більш економічним, технологічно простим і екологічно менш уразливим. До першої десятки країн з виробництва сірчаної кислоти входять і розвинені країни Заходу (США, Канада, Франція, Німеччина, Іспанія) і Японія, і країни з перехідною економікою (Росія, Україна), а також держави, що розвиваються (Китай, Бразилія).

Світове виробництво мінеральних добрив у 50-70-х роках XX ст. зростало дуже швидко, у 80-х сповільнилося, а в 90-х (у тому числі внаслідок різкого зниження його рівня в країнах СНД) фактично стабілізувалося на рівні 145-150 млн т (у перерахунку на корисну речовину). Одночасно відбулися істотні зміни в розміщенні цієї галузі, пов'язані насамперед зі збільшенням кількості країн-виробників в Азії, Африці і Латинській Америці та їх частки у світовій продукції. Ще в 1950-х роках 40 % мінеральних добрив вироблялося в Західній Європі (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Бельгія, Нідерланди), майже 30 - у Північній Америці (США, Канада) і близько 20 % - у СРСР, а до кінця 1990-х перше місце посіла Азія (майже 40 %), на другому залишилася Північна Америка (25), на третьому - країни СНД (15), а на четвертому -- Західна Європа (12 %). Відповідно змінився і склад першої десятки країн: у ній помітно зменшилася кількість країн Західної Європи, але збільшилося число азіатських держав (табл. 6.5).

Таблиця 6.5. Перша десятка країн з виробництва мінеральних добрив

* 100 % корисної речовини.

Більше половини загального виробництва добрив (85 млн т) припадає на азотні добрива. На початку XX ст. їх одержували в основному з природної сировини (чилійської натрієвої селітри), у середині століття їх почали отримувати із сульфату амонію, а на початку XXI ст. - на 90 % на основі природного газу та значно меншою мірою - нафти і вугілля. Така радикальна зміна сировинної бази спричинила не менш радикальні зрушення в географії галузі. Нині головні виробники азотних добрив перебувають в Азії (насамперед це Китай та Індія), тоді як частка Західної Європи, Східної Європи і країн СНД помітно скоротилася, а частка Північної Америки стабілізувалася. Утім, Східна Європа, СНД і Північна Америка залишаються основними експортерами азотних добрив.

Фосфорних добрив у світі виготовляють 35 млн т. Ще в 50-х роках XX ст. їх головними виробниками були США, СРСР і країни Західної Європи, але до кінця 90-х років тільки США вдалося утриматися на першому місці, а Росії та Франції - у першій десятці лідерів. Інші місця в ній посіли Польща, Іспанія (Європа), Китай, Індія (Азія), Марокко, Туніс (Африка) і Бразилія (Латинська Америка).

Виробництво калійних добрив наприкінці 1990-х років перебувало на рівні 26 млн т. У цієї підгалузі географічні зрушення виявилися менш істотними, тому основні позиції збереглися за Північною Америкою (Канада і США). країнами СНД (Росія. Білорусь) і країнами Західної Європи (ФРН, Франція, Велика Британія, Іспанія). Проте роль Азії (Ізраїль, Йорданія) також зросла, а за рівнем споживання калійних добрив регіон вийшов на перше місце. Це означає, що Північна Америка, Західна Європа і СНД зберегли роль головних постачальників калійних добрив на світовий ринок.

Виробництво полімерних матеріалів передбачає два послідовні етапи:

1) одержання первинних полімерів на базі процесів органічного синтезу;

2) отримання на їх основі кінцевих полімерних матеріалів.

До первинних полімерних матеріалів, одержаних на базі основного органічного синтезу, належать етилен, пропілен, бензол та ін. Особливе значення має етилен, виробництво якого наприкінці 90-х років XX ст. перевищило 50 млн т. Ще в 50-ті роки XX ст. майже весь етилен виготовляли в США, але в 60-70-х великі етиленові потужності були введені в Західній Європі, СРСР, Японії, у 80-90-ті почалася їх "міграція" у країни, що розвиваються, насамперед азіатські та латиноамериканські (країни Перської затоки, Індонезія, Китай, Венесуела, Мексика, Індія, Республіка Корея, Малайзія, Таїланд, о. Тайвань). За деякими оцінками, на країни, що розвиваються, припадає третина світового виробництва етилену.