Розділ «3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Виправляючи вади децентралізації церковної влади, Київський митрополит постійно працював над збереженням свого контролю над православним єпископатом. Часом доводилося обмежувати "шляхетські" претензії єпископів на абсолютну самовладність. Могила застосовував передовсім канонічні засоби такого контролю. Першим серед них стало архієрейське посвячення наречених єпископів ( можна тут пригадати історію з обранням на перемишльську кафедру

Івана Попеля). Невід'ємною складовою посвячення було виголошення майбутніми архієреями "сповідання віри" — спеціальної клятви. Крім символу віри східної церкви, ця клятва містила обітницю гідного пастирського служіння, моральної поведінки, збереження церковної дисципліни згідно з канонами, дбайливого ставлення до церковного майна. Подібні клятви давали С.Косів у 1634 (або 1635 р.) та Арсеній Желиборський у 1641 р.

Петро Могила вимагав від єпископів відновлення повноти церковного життя в храмах, повернутих православним за урядовими рішеннями. Він пильнував, щоб єпископи вчасно реагували на порушення церковної дисципліни. Так, груднем 1635 р. датовано досить різкий лист Могили до Львівського єпископа Ієремії Тиссаровського з вимогою негайного покарання священика-двоєженця. Іноді митрополит в інтересах церкви контролював рішення місцевих ієрархів з майнових питань.

Принциповість митрополита не перешкоджала шанобливому ставленню до нього з боку єпископів. Відомі його приязні стосунки з деякими ієрархами, особливо із мстиславським єпископом Сильвестром Косовим.

З легалізації православної церкви Речі Посполитої у 1632 —1633 рр. почався своєрідний етап існування монастирів Київської митрополії. Так, "Статті заспокоєння" 1632 р. спеціально вказували збереження за православними низки монастирів — Києво-Печерської лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря, інших Київських монастирів. У Могилеві та Перемишлі надавалися Спаські (обидва) монастирі для місцевих православних єпископів.

У Могилянську добу відбувалася певна стабілізація монастирського життя. Головним шляхом організації та утримання чернечих обителей залишалось здійснення права патронату фундаторами або спадковими патронами (православні братства, шляхта, козацтво). Так, у 1634 р. могилівське та пинське братства в Білорусі відновили монастирі із школами та "шпиталями". У 1633—1636 рр. відомим православним діячем, волинським чашником Лаврентієм Древинським та Кременецьким братством засновано кременецький Богоявленський монастир. За допомогою православних шляхтичів Симеона Гулевича-Воютинського, Ірини Ярмолинської,

Раїни Соломирецької, Адама Киселя засновано Білостоцький монастир у Луцьку (1636), Загаєцький у Кременецькому повіті (1637), Михайлівський Гойський під Острогом (1639), монастир у Ніскиничах Володимирського повіту (1643). З'явилася нова форма ставропігії — залежність безпосередньо від Київського митрополита — як від "екзарха Константинопольського трону". Так, зазначений Кременецький монастир був під владою митрополита і саме від Могили отримав ставропігійну грамоту.

Піклування про монастирі виросло у важливий аспект церковних реформ Могилянської доби. Сам Могила розробляв ідеологію церковного життя, цій темі присвячено кілька праць. На Київському соборі 1640 р. прийнято Монастирський статут. Крім традиційних приписів організації чернечого життя, там містилися положення про централізацію монастирського життя. Записано було, що "монастирів нових, ні великих, ні малих, не засновувати без привілеїв та єпископського благословення".

Дбав Могила і про матеріальний стан, ремонт та відновлення монастирів, особливо тих, що належали до митрополичої єпархії, — Києво-Печерської лаври, Києво-Братського, Видубицького. Постали і зміцнилися тоді київські жіночі обителі: Вознесенська, Богословська, Флоровська.

Кілька монастирів не залишилися осторонь відомого конфлікту між Могилою та Копинським. Копинський звинувачував нового митрополита в намірах передати православні монастирі католикам. Внаслідок цього насельники Густин-ського, Мгарського та Ладинського жіночих монастирів навесні 1638 р. переселилися до московського царства. Монастирі ці стояли спустошені аж поки у 1640—1641 рр. за допомогою Петра Могили там не було відновлено чернечого життя.

Могила та його адміністрація прагнули послабити негативний вплив традицій господарського патронату на церковний устрій. Серед заходів що, здійснювались тоді в цьому напрямі, були підпорядкування, "закріплення" православних парафій за впливовими довіреними особами з православної шляхти або за братствами. Іншим варіантом стало підпорядкування парафій великим та матеріально спроможним монастирям. Коли це не вдавалося, церковне керівництво намагалося обмежити неканонічне втручання патронів-господа-рів у церковні справи легальним, тобто правничим способом. Найпоширенішими були вимоги чітко визначити права та зобов'язання патронів при укладанні так званих фундушових записів. Крім того, ієрархи, передовсім сам митрополит, відмовлялися від посвяти недостойних осіб, протиканонічно презентованих патронами на церковні посади. Таким чином, через відмову в посвяті досить ефективно контролювалося призначення та звільнення священиків у парафіях, що належали патронам.

Реформа церковної освіти в Могилянську добу та її значення

Ця реформа стала одним з найважливіших вимірів загальної реформи в Київській митрополії. До неї православних спонукала тогочасна соціокультурна ситуація. Традиційна православна, греко-слов'янська освіта зазнала кризи в умовах панування католицької, латино-польської освіти та протестантських культурних впливів.

Як зазначав відомий ревнитель "руської" освіти кінця XVI — початку XVII ст. князь К.Острозький, "не від чого іншого розмножилося серед людей таке лінивство та відступлення від віри, як найбільше від того, що занепали науки, занепали казання (проповіді — Авт.), а потім настало нищення й уменшення хвали Божої в церкві Його, настав голод слухання слова Божого, настало відступлення від віри й закону".

Найвизначнішими осередками православної церковної й загальної освіти були переважно братські школи, такі як Львівська, Київська та Луцька. Там було випрацьовано цілісні програми так званого тоді слов'яно-еллінського навчання з елементами засвоєння тогочасної латино-польської культури, потрібної в повсякденному ужитку та в здобуванні вищої освіти за кордоном.

Практично з перших років XVII ст. культурно-освітня діяльність у Київській митрополії відбувалася в умовах поступового переміщення культурного центру українства з західних земель до Києва. На те були політичні причини — зокрема союз з козацтвом. Визначальною стала діяльність архімандрита Києво-Печерської лаври (з 1599 до 1624 р.)

Єлисея Плетенецького. Перевізши до лаври друкарню із Стрятина, Плетенецький запровадив у Києві постійну видавничу діяльність. Він залучив таких українських діячів, як Захарій Копинський, Іван Борецький, Памво Перинда, Тарасій Земка, Лаврентій Зизаній, Йосип Кирилович, Гавриїл Дорофеєвич, Філарет Козаревич, Олександр Мищура, Тимофій Вербицький, більшість яких походила з Галичини, переважно зі Львова. Наступник Плетенецького на архімандритстві 3. Копистен-ський у поминальній "Омілії" (проповіді) 1625 р. прославляв свого попередника за відродження культурних традицій на Київській землі.

З грудня 1627 р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. На початку 30-х років за його безпосередньої участі виник ще один центр православної освіти, якому судилося славне майбуття.

"Видячи в церкві православній через невмілість духовних та неосвіченість молоді утрату на душах людських", "хотячи заблудших від православ'я позискати", "ані в славу свою, тільки в славу і честь Святої Трійці", "у користь і втіху роду правовірного" створив Могила лаврську школу. Він дав урочисту присягу про заснування школи при Печерській лаврі у Львівській Успенській (братській) церкві 15 червня 1631 року. Знайшов він для цієї школи у Львові освічених викладачів — ієромонаха Ісайю Трофимовича та монаха Сильвестра Косова. Ці вчені ченці мали за плечима освіту у віденському братському училищі, Люблінській єзуїтській колегії, Замойській академії єзуїтів, можливо, навіть у Віденському університеті. До того ж вони мали чималий досвід викладання — у братських школах Вільно та Львова.

У лаврській школі передбачався новий напрям освіти — за зразком західно-європейських (та польських) католицьких колегій. Структура навчання наслідувала досвід єзуїтських шкіл. Протягом семи років вивчалася математика, риторика, діалектика, музика, астрономія, історія, містика, теологія. Мовою викладання була латина; вивчалися також грецька, церковно-слов'янська, руська (українська). "Прозахідне" спрямування лаврської освіти викликало опозицію православних консерваторів. Осередком цієї опозиції були київські братчики, що втрачали монополію на православну освіту. За допомогою поміркованих сил серед духовенства та козацтва