Розділ «3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Вибором Могили було фактично усунуто ("деградовано") діючого тоді (з 1631 р.) митрополита Київського Ісайю Копинського. Копинський був відомий своїм москвофільством, консерватизмом і користувався прихильністю ортодоксально налаштованого козацтва. Могилі після посвяти довелося, доклавши чимало зусиль, витримати опір Копинського та його прихильників. Такий екстраординарний крок, як усунення діючого, але недостатньо лояльного митрополита, продемонстрував, наскільки нагальним для православних було налагодження стосунків з владою й визначення свого становища в суспільстві. Курс на лояльність до варшавського уряду, на використання легальних засобів забезпечення церковного життя зумовив надалі певне відсторонення православної ієрархії від колишнього радикального союзника — козаків. Відомо, що й Петро Могила, й інші ієрархи негативно ставилися до козацько-селянських виступів 30-х років. Лояльність і "польський патріотизм" були притаманні також кільком наступникам Могили, починаючи з Сільвестра Косова. Тому суперечливою виявилася роль вищого духовенства в національно-визвольній боротьбі середини XVII ст.

Політика Владислава IV, її підґрунтя

З одного боку, легалізація православної церкви, офіційне визнання її прав було результатом неабиякої релігійної та політичної активності православних: козацтва, братств, духовенства. Але водночас то було й виявленням нових тенденцій у релігійній політиці, здійснюваній у Речі Посполитій у 30-ті роки XVII ст. з ініціативи короля Владислава IV.

Крім особистої толерантності в справах релігійних, яку не можна відкидати, розглядаючи тодішні події, Владиславом, безперечно, рухали насамперед прагматичні державницькі міркування. Новий король прагнув стабілізувати й консолідувати суспільство на грунті врахування конфесійних інтересів усіх віросповідань. Не випадково в одному з центральних документів щодо релігійного питання йшлося саме про "заспокоєння народу руського". І невипадково там проголошувалася свобода віри як для "уніатів", так і для "неуніатів".

Консолідація населення Речі Посполитої на засадах християнської єдності стала актуальною для нового короля ще і з зовнішньополітичних розрахунків. Реальною була загроза з боку Оттоманської Порти, а в Європі йшлося навіть про створення "християнської ліги" проти турецької експансії.

В якихось пунктах ці розрахунки могли не збігатися з геополітичними інтересами Ватикану, його політикою поширення католицизму на Схід "через Русинів" (за знаменитим висловом папи Урбана VIII). Папський нунцій у Варшаві писав тоді до Риму, що Владислав має "власну думку" щодо релігійних питань. Владислав, хоча й обережно, але дискутував з нунцієм, наголошуючи на тому, що дбає передусім про єдність у суспільстві. Ця єдність необхідна для збереження християнства взагалі (в цьому крився, очевидно, натяк на загрозу з боку турків-мусульман).

Скаржився нунцій і на помітну "недбайливість" католиків до справи ствердження "істинної віри", на недостатню ревність у сеймових дискусіях з православними. Ці нарікання засвідчують певні риси тодішньої громадської думки. Йдеться про досить парадоксальну ситуацію, коли католицька шляхта, зневажаючи православну віру своїх підданих, водночас могла, за традицією станової солідарності, поважати право православної шляхти виборювати власну релігійну свободу. Саме так на сеймах (як на шляхетських зібраннях) народжувалися численні привілеї та вольності для представників православ'я. Релігійна активність православних, отже, знаходила у значної частини католиків якщо не схвалення, то принаймні розуміння. Ця особливість менталітету католицької шляхти також стала підґрунтям нової політики Владислава IV.

Спроба запровадження універсальної унії — примирення "Русі з Руссю"

Ускладнення з виконанням сеймових рішень. Релігійні конфлікти

Зусилля Владислава примирити "Русь з Руссю" й співчуття до цієї ідеї провідних ієрархів тієї пори — не випадкові. Вони відображали складні суспільно-політичні обставини, в яких опинилася й існувала православна церква Могилянської доби. Виявилося, що демократичні за суттю рішення 1632—1633 рр., хоча й підтверджувалися на сеймах 1635,1638, 1641 рр., проте зіткнулися з великими ускладненнями під час практичного виконання. Дії королівських комісарів на місцях, спрямовані на забезпечення рівних можливостей для різних конфесій, часто зводилися нанівець жорстким релігійним протистоянням. Епіцентрами його стали Волинь та Перемишлянщина, де в силі була унія. Тому зрозумілий опір уніатів, бо йшлося про майно, храми, духовний вплив і прерогативу користуватися громадянськими правами ("привілеями"). Часто-густо відповідно войовничою була реакція православних. Конфлікти, що виникали на релігійному грунті з обох сторін, породжували численні судові справи. До сеймів потрапляли також численні скарги на недотримання королівських декретів і сеймових рішень. А сейм 1639 р. взагалі було зірвано через релігійне непорозуміння. Отже, в умовах децентралізованої, "розпорошеної" владної системи тодішньої Речі Посполитої навіть толерантна політика короля виявилася безсилою покласти край конфліктам. Постійні ускладнення в забезпеченні громадянських прав православної спільноти на місцях стали, вірогідно, чинниками появи гасла "боротьби за віру" наприкінці 40-х років, на початку Хмельниччини.

Реформи церковного управління Київської митрополії в Могилянську добу

Церковні осередки: братства, єпископат, монастирі. Церковна влада та традиції патронату

Зміцнення П.Могилою митрополичої влади, централізованого ієрархічного управління в той період об'єктивно суперечили деяким місцевим традиціям у стосунках всередині церкви. Про що йдеться?

Феодальна практика перерозподілу майнових прав (подавання бенефіцій) та звичаєве право зумовлювали й фіксували певний суверенітет (автономність) суспільних осередків, у тому числі церковних. Ця автономність була підґрунтям для появи ставропігій — установ, безпосередньо підпорядкованих церковному центрові (тоді — Константинополю), поза місцевою церковною адміністрацією.

Ставропігія із засобу позначення сакрального статусу окремих церковних установ (громад, монастирів) перетворилася на чинник відцентрових рухів. Це продемонстрували ставропігійні братства (особливо Львівське Успенське). Подавання "столиць та хлібів духовних" світськими феодалами — королем та магнатами також не сприяло зміцненню церковного управління. Єпископи, наприклад, фактично були васалами й корилися радше світській владі, від якої отримали бенефіції, а не владі митрополита. До того ж архієрей, сам за походженням магнат або шляхтич, і після вступу на церковну посаду почувався самовладним "князем". Зміцнення митрополичої влади в цій ситуації ускладнювалося. На нижчих рівнях церковної організації, аж до парафій, практика "подавання" здійснювалася як владний патронат з усіма його суперечностями. Православні патрони могли підтримувати "свої" парафії. Патрони-католики або уніати здатні були на дискримінацію "схизматиків" (як вони часто називали православних).

Впорядкування церковної структури в Могилянську добу торкнулося й братств. їхні стосунки з ієрархією були складними з кінця XVI ст. Народоправство, громадська активність, що панували серед братчиків, рятували осередки православної церковності. Тут справді допомагав статус ставропігії, який братства намагалися отримати, щоб не підпорядковуватися місцевим ієрархам, котрі перейшли на унію.

Петро Могила добре розумів значення братств і визнавав, що "якби не той клейнот Ставропігії залишався в Братствах по ці часи, вже б давно апостати із своєю виниклою унією скрізь би хоругви порозвішували." Митрополит поважав права братств упорядковувати внутрішні справи; надавав ім численні підтверджувальні та благословенні грамоти. Зміцнюючи структуру церкви в умовах легалізації, Могила об'єктивно обмежував претензії братств.

Так, він засуджував втручання мирян у справи ієрархічного управління, спроби братчиків чинити суд над духовними, позбавляти їх посад тощо. Він писав до Львівського братства з приводу подібних дій: "... будучи простими лаіками (мирянами. — Авт.), підноситесь аж не тільки над Архімандритським, а й над Митрополітанським і Екзаршеським духовним і церковним урядом... безвладною своєю владою, навіть сліпим надхненням, з урядів їхніх церковних складаєте... і словами неналежними досаждаєте..." З цією ж проблемою стикалися й інші ієрархи. Наприклад, Перемишльський єпископ Сильвестр Гулевич також викликав місцевих братчиків на духовний суд за "неналежні" спроби чинити суд над священиками. У грамоті до Луцького братства Могила засуджував ті братства, які "предков своих ревность отверг-шииі нрави поправши, кожний свояси и хочет и делает..."

Проте Київський митрополит спромігся відшукати шлях порозуміння з братствами. Першого досвіду він набув, ще не будучи предстоятелем. У 1631—1632 рр. дійшов компромісу з Київським Богоявленським братством з приводу заснування колегії. Взявши, як Києво-Печерський архімандрит опіку над братством та його школою, Могила став старшим братчиком. І надалі Петро Могила, відстоюючи свою гідність предстоятеля митрополії, прагнув дипломатично й наполегливо брати участь у справах братств. Так, не боячись використати своє право "святительського неблагословення і анафеми", він переконав-таки львівських братчиків повернути "неналежно" вигнаного ігумена Онуфрієвського монастиря. Активно листувався митрополит з Перемишльським та Віденським братствами, збираючи для них кошти, даючи поради щодо вибору духовних наставників та подолання внутрішніх негараздів. Коли ж Львівське братство почало апелювати до Константинопольського патріарха Парфенія, Могила виявив принципову й незалежну позицію.

У стосунках саме із ставропігійними братствами особливого значення набув титул Могили як екзарха. Будучи намісником самого патріарха, митрополит впевнено претендував на контроль над братствами. Тому, мабуть, і було здійснено на Київському соборі 1640 р. офіційне підтвердження братських ставропігій. Воно вже не могло стати на перешкоді процесу інтеграції братського руху до зреформованої церковної системи, який тривав у Київській митрополії протягом ЗО—40-х років XVII ст.