Розділ «3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ»

Могилі вдалося в 1632—1633 рр. залагодити конфлікт з братством. Лаврська школа об'єдналася з братською, освітній центр переносився на Поділ. Петро Могила став старшим братчиком, "опікуном та дозорцем" нової Київської колегії.

У 1635 р., незважаючи на опір певних кіл у польському уряді, Київська колегія отримала привілеї від короля Владислава IV. Щоправда, не дали дозволу на викладання богослов'я. Але фактично цей предмет викладався і Київська колегія була, таким чином, православною академією, організованою на європейський кшталт. Петро Могила, створюючи подібний навчальний заклад і виборюючи його офіційне визнання, відчував, очевидно, кризу традиційної братської освіти та її недостатній рівень (бо не було вищих шкіл), і однобічну зорієнтованість на візантійську культуру. Разом з Київською за ініціативою Могили було засновано колегію у Вінниці (потім перенесено до м. Гощі Луцького повіту, називалася Гойською).

Львів, Луцьк та ще Вільно в Литовсько-Білоруських землях знані як найвизначніші освітні центри православних, їхній досвід і приклад надихали діяльність цілої мережі освітніх закладів. Серед них були школи, братські, монастирські та приватні, засновані на кошти православних патронів. З братських шкіл відомі Берестейська, Рогатинська, в Городку та Комарні (під Львовом), у Перемишлі та Люб лині, Більська в Кам'янець-Подільському, в Замості; кілька шкіл при "молодших" братствах у самому Львові, в Галичі, Холмі, Вінниці, Немирові-Брацлавському. Серед монастирських та приватних навчальних закладів збереглася пам'ять про "соборну" школу у Володимирі, училище в Стрятині, школи в Лубні, Мотилеві, Ярославі (на Перемишлянщині), у Межибожі (на Поділлі).

Відповідаючи вимогам часу, але намагаючись зберегти православну традицію, православні школи в XVII ст. пройшли розвиток від жорсткої орієнтації на греко-слов'янську ортодоксію до сприйняття надбань тогочасної європейської освіти, елементів латино-польської культури. Кульмінацією цього переходу стали виникнення та діяльність колегій, заснованих П.Могилою. Навіть відступник від православ'я, колишній ректор Київського училища Касіан Сакович визнавав їхній високий рівень. "Що ваші училища? — риторично звертався Сакович до уніатів, - - вони нічого не значать не тільки перед латинським, але й перед училищами отця Могили, Київським і Гойським". Могила пізніше відповідав на це: "Ти згадуєш про школи Київські та Гойські, що там навчають добре, і це ти говориш правду, бо, істинно, в них навчають добре".

Реформа церковної освіти, кульмінацією якої стали колегії, заведені Петром Могилою, виявилася важливим фактором збереження національної, культурної, релігійної ідентичності православного населення тогочасної України. Вже у другій половині XVII — у XVIII ст. виявився її головний наслідок — значно вищий, ніж у Московській державі, рівень освіченості народу.

Освітня діяльність церковних інституцій у Могилянську добу розвинула засади народної освіти — такі її принципи, як демократичність і всестановий характер, єдність навчання та виховання, систематичність організації шкільної справи. Розвиток освіти став чинником вдосконалення книжної справи та церковної науки: догматики, катехитичної справи, богослов'я. Значний внесок було зроблено у філологічну науку — у викладання іноземних мов, слов'янської й живої української мови, перекладацьку справу. Вищі православні школи збагачували своїх вихованців досить широким тоді колом загальноосвітніх предметів. Це надавало освіті не лише вузькоконфесійного, а й загальносуспільного значення. Саме в ті часи закладалися підвалини системи "класичної" гуманітарної освіти на вітчизняному грунті.

І братські школи, і Київська колегія навіть у 40-і роки, найкращі й найстабільніші, часто відчували нестачу матеріальних засобів та висококваліфікованих викладачів. Незадоволеною залишалася потреба в створенні широкої мережі вищих навчальних закладів. Однак те, що зроблено православними для розвитку національної, рідновірної й водночас справді європейської освіти, заслуговує на увагу й пошану.

Богословська діяльність і впорядкування церковної обрядовості. Значення для внутрішнього розвитку та для всього православного світу

У період загальноєвропейської Реформації (XVI—XVII стст.), очевидно, під протестантськими та католицькими впливами, православні Речі Посполитої також усвідомили потребу в систематичному викладенні та правильному засвоєнні основ свого віровчення й культу. Така потреба — катехизація — своїм знаряддям мала катехізиси, або "Сповідання віри". Вони стали для православних так званими символічними книгами.

З кінця XVI — у перших десятиліттях XVII ст. православні користувалися, так би мовити, авторськими катехізисами. Це твори Стефана та Лаврентія Зизаніїв, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Мелетія Смотрицького. Вже в Могилянську добу були відомі "Дидаскалія" Сильвестра Косова та "Поученія новопосвяченому ієреєві" Арсенія Желиборського.

Авторські катехізиси добре прислужилися справі систематизації православної догматики та навчанню вірних в Україні та Білорусі. Як на той час, то вони досить гостро поставили питання про загальноцерковне визнання символічних книг, про узгодження авторської творчості із соборним началом та церковною традицією. Цю проблему добре усвідомив Київський митрополит Петро Могила. Саме вій здійснив соборне укладення та затвердження православного Катехізису.

Ця акція відбулася на відомому Київському соборі 1640 року. Обговорення катехізису — виголошення та тлумачення символу віри, вчення про церковні таїнства, дискутування догматичних питань (наприклад, про час перетворення Святих Дарів) — займало багато часу соборних засідань.

Відкривав обговорення нового сповідання віри 9 вересня 1640 р. відомий богослов і педагог, Києво-Микільський ігумен Ісайя Трофимович-Козловський. Він наголошував на нагальній потребі систематизації православного богослове, очищення віровчення східної церкви від іншовірних впливів та нашарувань. Козловський проголосив автором проекту катехизису П.Могилу. Однак роль Микільського ігумена на

Соборі 1640 р., той факт, що з подання самого Могили (15 вересня) о. Ісайю призначено доктором богослов'я, великою мірою свідчили якщо не про авторство, то принаймні про чільне місце Козловського в укладенні катехізису.

Нову символічну книгу було затверджено Київським собором і подано на всеправославний соборний розгляд. Такий розгляд відбувся в Яссах у 1643 р. Київських богословів там репрезентували Ісайя Козловський, Йосип Кононович-Горбацький, Ігнатій Оксенович-Старушич. В Яссах на основі київського було укладено "Православне сповідання віри соборної і апостольської церкви східної". У тому ж 1643 р. його вдруге затвердили — тепер уже на Константинопольському соборі східних патріархів та єпископату. Однак надруковано в повному обсязі воно було лише в 1662 році в Амстердамі.

Не діставши вчасно виправленого варіанту "Сповідання віри", але відчуваючи нагальну потребу "затамувати уста безстидних промовців, які паплюжать православну церкву", Могила видав у Києві так званий Короткий катехізис. Видрукували його 1645 р. в друкарні Києво-Печерської лаври під назвою "Зібрання короткої науки о артикулах Віри Православно-Католицької християнської. Згідно визнання і науки Церкви Святої Східної Соборної Апостольської, для освічення й науки всім у школах освіченим православним дітям". Короткий катехізис, очевидно, щоб дістати відповідного суспільного розголосу, вийшов спочатку польською (державною) мовою, а потім і "руським діалектом".

Невдовзі після київського видання львівський єпископ А.Желиборський "через обмаль катехізисів, виданих П.Могилою у Києві" зробив перевидання. Назвою своєю — "Зібрання короткої науки о артикулах віри православно-католицької християнської. Як церква Східна Апостольська вчить — для освічення людей молодих до друку подане", та й за змістом львівська книжка наслідувала київське першоджерело.

Нарешті, у 1649 р., вже після смерті Могили, було здійснено московське перевидання Короткого катехізису, щоправда, з редакцією тамтешніх ортодоксів щодо деяких положень.

"Сповідання східної церкви" 1643 р., складене на основі праці київської богословської школи, витримало низку перевидань протягом кількох століть. І нині воно залишається базовою символічною книгою вселенського православ'я. Рівень церковної науки в Київській митрополії Могилянської доби виявився справді світовим.

Занепад у XVI — на початку XVII ст. систематичної церковної освіти та послаблення контролю за діяльністю священицтва негативно вплинули на дотримання норм обрядової практики. Обрядовість у Київській митрополії часто визначалася не стільки церковними приписами, скільки місцевою етнографічною традицією, звичаями. Відмічалося, що до храмів "деколи вводять навіть живу скотину для освячення". Виправлення богослужбової практики було неможливим без появи виправлених і уодностайнених слов'янських служебних книг — требників та служебників.