Особистість лікаря

Клінічна психологія

Універсальних рекомендацій в цьому делікатному питанні бути не може. Необхідно враховувати особливості особистості пацієнта, характер хвороби, його актуальну життєву ситуацію. У делікатній, дозованій інформації, в першу чергу, мають потребу недовірливі, сенситивні, астенічні особистості. Разом з тим є і стенічні, "сильні", стійкі до стресу хворі: такі люди вважають за краще знати "всю правду". Існує небезпідставна думка, що при інформуванні хворого про характер його захворювання, слід враховувати, наскільки той дійсно хоче знати справжній стан справ, щоб не зруйнувати "психологічний захист". Хворому можна сказати правду настільки, наскільки вона здатна мобілізувати його ресурси на боротьбу із захворюванням.

Хворі з гіпонозогнозією, при високому ризику соматичної катастрофи (інфаркт міокарду, інсульт, проривна виразка шлунку, перитоніт та ін.) деколи потребують "жорсткої", гранично відвертої інформації про перспективи для їх здоров'я і життя у разі недотримання лікарських розпоряджень.

Неприпустимим з боку лікаря є маніпулювання станом пацієнта, залякування його і родичів, представлення його стану більш важким, ніж насправді з метою підвищення свого авторитету і отримання подяки після зцілення.

Тяжкохворому рекомендується повідомляти достовірний діагноз при його відмові від життєво необхідного лікування, наприклад, операції, променевої або хіміотерапії, а також в тих випадках, коли він повинен вирішити майнові або інші важливі питання. Родичам хворого повинна бути надана повна і точна інформація про його стан, з урахуванням того, що це не завдасть йому шкоди.

У особливому підході, що вимагає від лікаря рішення вельми непростих психологічних задач, мають потребу хворі з невиліковними захворюваннями. Найбільше це відноситься до неврологічних (з наслідками перенесених порушень кровообігу головного мозку, з прогресуючими органічними захворюваннями нервової системи та ін.) і онкологічних хворих. Лікар, знаючи, що перспективи у хворого вельми сумні, повинен вселити йому надію на одужання або хоч би на часткове поліпшення стану. Перед лікарем постає дилема: приховати від хворого гірку правду або повідомити про можливий прогноз. Здавалося б, перший варіант гуманніший. Проте, у випадках, коли стан хворого залишається без змін або продовжує прогресивно погіршуватися, не зважаючи на лікування і оптимістичні заяви лікаря, то хворий, а частіше його родичі, займаються виснажливими і безрезультатними пошуками нових лікарів, нових клінік, нових методів лікування, зокрема, часто звертаються до неосвічених знахарів. У результаті даремно витрачаються матеріальні засоби, виникає недовіра до медицини, але залишається надія на чудесне зцілення. Тому, на думку багатьох видатних лікарів минулого і наших сучасників, в таких випадках хворим і їх родичам краще повідомляти правду, але робити це потрібно в обережній формі, пояснюючи, що чудес чекати не варто, що хвороба складна, вкрай важко піддається лікуванню, і чекати доведеться довго, перебуваючи в безперестанній боротьбі і долаючи можливі страждання.

У зв'язку з цим, постає питання про право невиліковного хворого на добровільний відхід із життя. Існує прислів'я: "Смерть терпіти легше, ніж чекати". Багато хворих просять позбавити їх від фізичних і моральних страждань і допомогти безболісно піти з життя. Питання правомірності подібних дій з боку лікарів активно дискутується з позицій біоетики в рамках питання евтаназії, яке виникло далеко не сьогодні. Ще в Спарті вбивали немовлят, що народилися слабкими або хворими. Деякі первісні племена мали звичай вбивати або залишати вмирати людей похилого віку, що стали тягарем для сімейства. Відношення до навмисного прискорення смерті хворої людини з метою припинення її страждань ніколи не було однозначним. Суперечки та дискусії серед медиків, юристів, психологів і простих обивателів не припиняються дотепер. Сам термін – "евтаназія" (від греч. euthanasia, си – добре, thanatos – смерть), тобто хороша, спокійна смерть, ввів в XVII столітті англійський філософ Бекон. З XIX століття цей термін стали трактувати як "вбивання кого-небудь із жалості".

На початку XX століття юрист Біндінг і психіатр Гохе запропонували називати евтаназією знищення "неповноцінних життів". У фашистській Німеччині "евтаназія" в такому розумінні набула вельми широкого поширення. Як у самій Німеччині, так і в захоплених нею країнах убивали новонароджених із "неправильним розвитком", хворих на туберкульоз Ірак, інвалідів, людей похилого віку і психічно хворих.

Вже в абсолютно іншому аспекті проблема "евтаназії" знову виникла в 60-і роки. Її прихильники заявляють про право будь-якого індивідуума як на життя, так і на смерть. Вони вважають, що з моменту свого народження індивідуум прагне отримати від життя якомога більше задоволення при найменшому стражданні. Тому, на їх думку, безболісна смерть повинна бути останнім правом, яке може бути надане невиліковно хворій людині лише після того, як вона сама і його лікарі прийдуть до висновку, що це є кращим виходом із безнадійного становища.

Нині розрізняють пасивну і активну евтаназію. Пасивна евтаназія (її ще називають "методом відкладеного шприца"), – це припинення "надання спрямованої на продовження життя медичної допомоги", що прискорює настання смерті. Цей метод практикується практично у всіх країнах. Активна евтаназія ("метод наповненого шприца") – введення вмираючому яких-небудь лікарських або інших засобів, або інші дії, які спричиняють за собою швидкий відхід із життя. Активна евтаназія має три форми: 1) "вбивство з милосердя" (лікар вводить хворому наддозу знеболюючого препарату); 2) "самогубство, асистоване лікарем" (медик допомагає хворій людині покінчити з життям); 3) власне активна евтаназія (пацієнт сам, без допомоги лікаря, вмикає спеціальний пристрій, який призводить до безболісної смерті). Активна евтаназія в більшості країн карається законом. Проте, останніми роками в деяких країнах: у Північній провінції Австралії (з 1995 р.), в Нідерландах (з 1994 р.), Бельгії (з 2002 р.) право на евтаназію встановлене законодавчо. У інших країнах (Фінляндія, Швейцарія) процедура евтаназії законодавчо не затверджена, але в інструкціях вказується, що допомога в самогубстві невиліковно хворим людям є актом гуманізму, якщо людина, яка допомагає, не переслідує корисливих цілей.

Супротивники евтаназії, до числа яких входять багато фахівців, в першу чергу лікарі, не згодні з такими поглядами і вважають, що сучасна цивілізація йде по шляху виправдання самогубства. Вони наполягають на положенні, яке стверджує, що важливішим, ніж право індивідуума на легку смерть, є його право на гідне, якісне життя в умовах хвороби. Одним із способів забезпечення гідного життя безнадійно хворим є створення притулків, або хоспісів, де працюють фахівці, що полегшують страждання хворих, не вбиваючи їх. Разом з медичними методами (надійне знеболення, симптоматичні і загальнозміциюючі засоби) широко використовується психологічна і психотерапевтична допомога хворим.

Збереження лікарської таємниці, є одним з найважливіших питань медичної деонтології. За родом своєї діяльності лікар часто стає володарем безлічі біографічних, часто найпотаемніших, інтимних відомостей про хворого. Така інформація може бути найбільш вичерпною і точною, (а, отже, цінною для лікаря) тільки в тому випадку, якщо хворий переконаний у довірчому характері своїх відносин із лікарем і збереженні останнім отриманих відомостей у глибокій таємниці, тобто при суворому дотриманні лікарем професійної таємниці.

Довіра до лікаря пропагувалася ще в давнину, що вдало ілюструється індійським прислів'ям: "Можна страшитися брата, матері, друга, але лікаря – ніколи". З якнайдавнішнх часів існують положення про лікарську таємницю, які були досить широко представлені не тільки у відомій клятві Гіппократа, але і в набагато давніших клятвах жерців. Перші заборони лікарям розголошувати професійну таємницю містилися в таких законодавчих актах, як Едикт курфюрста Бранденбурзького Иоакіма І (1512), Пруський лікарський едикт (1725), Пруський кримінальний кодекс (1794), французький Code Penal (1810) та ін.

Законодавчі акти феодальних і буржуазних держав включають два головні положення, що стосуються лікарської таємниці:

• лікар повинен зберігати в таємниці всі відомості, довірені йому хворим:

• обов'язок лікаря в певних випадках полягає в тому, щоб довести до відома влади дані, що представляють небезпеку для суспільства (наприклад, відомості про заразні, інфекційні хвороби, про суспільно небезпечні, злочинні дії та ін.).

У документах різних країн і часів розуміння лікарської таємниці було вельми неоднозначним: від абсолютної заборони порушувати її в будь-яких випадках до повного заперечення лікарської таємниці як юридично закріпленого акту і надання лікареві можливості ухвалювати відносно неї самостійне рішення, виходячи з етичних і моральних норм.

Зараз медико-психологічні основи вчення про лікарську таємницю формулюються таким чином: будь-який лікар не повинен розголошувати третій особі які-небудь відомості, що стосуються хворого, без його згоди, якщо це стало відомо в ході професійного спілкування з хворим, а розголошення може негативно вплинути на хворого. Водночас лікар, який отримав від хворого відомості, що представляють небезпеку для суспільства, зобов'язаний виконати свій громадянський обов'язок і повідомити про це відповідні інстанції.

До відомостей, що становлять лікарську таємницю, відносяться інформація про факт звернення за медичною допомогою, стан здоров'я пацієнта, діагноз, засоби і методи лікування, можливий прогноз, а також інші відомості, отримані при обстеженні і лікуванні хворого. Передача відомостей, які становлять лікарську таємницю, допускається з відома громадянина або його законних представників. За розголошення лікарської таємниці передбачена дисциплінарна, адміністративна і цивільна відповідальність відповідно до законодавства. До цивільної відповідальності лікар може бути притягнутий у разі пред'явлення пацієнтом позову про відшкодування моральної шкоди, заподіяної розголошенням лікарської таємниці. Обов'язок збереження лікарської таємниці поширюється не тільки на лікарів, але і на медичний персонал.

Особливе значення і відповідну регламентацію мають питання збереження лікарської таємниці щодо психічних, венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції. Так, хворим на венеричні захворювання і ВІЛ гарантується анонімне обстеження і лікування за умови дотримання ними режиму, що виключає небезпеку зараження інших осіб. При порушенні режиму і ухиленні від лікування вони можуть бути силоміць притягнуті до лікування за участю органів правопорядку. Приховування джерела зараження ВІЛ-інфекцією або венеричною хворобою і контактів, що створюють небезпеку зараження інших осіб, а також свідоме зараження особою, що знала про наявність у неї цього захворювання, підлягають цивільній і кримінальній відповідальності.

Відповідно до законодавства забороняється видача відомостей про характер захворювання по телефону, сусідам і співробітникам хворого, державним установам, зокрема медичним закладам непсихіатричного профілю.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Клінічна психологія» автора Никоненко Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Особистість лікаря“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Розділ 1. Теоретико-методологічні основи клінічної психології

  • Зв'язок клінічної психології із суміжними дисциплінами

  • Особливості, систематика, функції клініко-психологічної діагностики

  • Функції клініко-психологічної діагностики

  • Методи дослідження в клінічній психології

  • Клінічне інтерв'ю

  • Експериментально-психологічні (пато- і нейропсихологічні) методи дослідження

  • Нейрологічні та нейропсихологічні тести

  • Генетико-моделюючий метод

  • Дослідження окремих випадків хвороби

  • Завдання і функції психодіагностичного дослідження в клінічній психології

  • Основні вимоги та умови використання тестів як засобів дослідження

  • Основні вимоги і процедура проведення спостереження

  • Види спостереження та специфіка його реалізації

  • Анкетні методи

  • Дослідження особистості хворого біографічним методом

  • Клінічні прояви психічної норми та патології

  • Хвороба-особа

  • Нозос-патос

  • Реакція-стан-розвиток

  • Психотичне – непсихотичне

  • Екзогенне-ендогенне-психогенне

  • Дефект-одужання-хроніфікація

  • Адаптація-дезадаптація, компенсація-декомпенсація

  • Негативне-позитивне

  • Феноменологія клінічних проявів

  • Визначення психічного та психологічного здоров'я

  • Розділ 2. Психологія лікувально-діагностичного процесу

  • Клініко-психологічна інтервенція як частина лікування та психологічного консультування пацієнтів

  • Поняття про психопрофілактику та її види

  • Роль психогігієни в профілактиці порушень психологічного здоров'я пацієнтів

  • Психогігієна виховання

  • Психогігієна навчання

  • Психогігієна праці

  • Психогігієна сім'ї

  • Психогігієна дитячого і підліткового віку

  • Психогігієна юнацького віку

  • Психогігієна зрілого віку

  • Психогігієна при наданні медичної допомоги

  • Психогігієна медичного працівника

  • Основи психопрофілактики

  • Медична деонтологія. Особливості взаємин лікар – медичний персонал – хворий

  • Особистість лікаря
  • Взаємини в медичному колективі

  • Особливості взаємин лікар – медичний персонал – хворий

  • Взаємини медичної сестри і хворого

  • Моделі психотерапії в лікуванні психічних порушень у хворих

  • Симптоматична і патогенетична психотерапія

  • Симптоматична психотерапія

  • Патогенетична психотерапія

  • Класичний психоаналіз

  • Психоаналітична психотерапія

  • Логотерапія (від старогрец. logos – сенс)

  • Психосинтез

  • Голотропна терапія

  • Особистісно-оріентована (реконструктивна) психотерапія

  • Розділ 3. Психологія хворої людини

  • Концепція констеляції особистісних рис, або "персонального профілю особистості"

  • Антиципаціїна концепція виникнення порушень психологічного здоров'я.

  • Кризи становлення особистості

  • Кризи особистісної автономії

  • Роль емоцій у виникненні психосоматичних порушень. Теорія функціональних систем Π. К Анохіна.

  • Стрес як причина захворювання. Поняття та види стресу

  • Роль процесів опанування (копінг-механізмів) у виникненні психогеній

  • Розлади, пов'язані зі стресом

  • Психологічні особливості хворих з пограничними психічними розладами та з невротичними порушеннями

  • Етіологія та класифікація невротичних (дисоціативних) порушень

  • Класифікація неврозів

  • Особливості проявів та перебігу дисоціативних розладів

  • Сучасна класифікація дисоціативних (конверсійнихрозладів)

  • Психосоматичні порушення і захворювання

  • Соматопсихічні впливи

  • Етіологія і патогенез психосоматичних розладів

  • Концепція особистісних профілів Ф. Данбар

  • Нейропсихологічні теорії

  • Соматопсихічні впливи

  • Клінічна діагностика та класифікація психосоматичних та соматопсихічних синдромів

  • Психологічні особливості соматично хворих

  • Психічні, порушення при соматичних захворюваннях

  • Непсихотичні розлади психіки у соматичних хворих

  • Нозогенії (психогенні реакції) при соматичних захворюваннях

  • Розділ 4. Клінічна психологія та реабілітація терапевтичних хворих

  • Виразка дванадцятипалої кишки та шлунка

  • Розлади харчової поведінки

  • Зміни психіки у пацієнтів із захворюваннями органів дихання

  • Зміни психіки у пацієнтів кардіологічного профілю

  • Психогенна артеріальна гіпотензія

  • Психогенна артеріальна гіпертензія

  • Розділ 5. Клінічна психологія в реабілітації хворих дітей, пацієнтів з дефектами тіла, зору та слуху

  • Психологічні особливості пацієнтів з порушеннями слуху та зору

  • Клінічна психологія в дерматології

  • Реакція на хворобу у дітей та особливості надання їм психотерапевтичної допомоги

  • Поведінкові та емоційні розлади

  • Розділ 6. Психологічні складові ендокринології

  • Психологічні особливості хворих на цукровий діабет

  • Розділ 7. Психологічні особливості хірургічних, онкологічних, гінекологічних хворих

  • Емоція страху у хірургічних хворих

  • Больовий синдром

  • Психологічні особливості та реакція на хворобу онкологічних хворих

  • Психологічні складові акушерства та гінекології

  • Психічні порушення під час пологів

  • Післяпологові психози

  • Психологічні особливості жінок, хворих на гінекологічні захворювання

  • Менархе і первинна аменорея

  • Функціональні розлади овуляції

  • Аборт і передчасні пологи