Відносини лікаря з своїми колегами і медичним персоналом є важливою складовою медичної деонтології, оскільки атмосфера, що панує в медичному колективі, здатна спричиняти полярну дію як на пацієнтів медичної установи, так і на його співробітників.
Організаційна структура лікувальних установ вельми консервативна і традиційна: головний лікар, завідувачі відділеннями здійснюють керівництво і координацію роботи решти лікарів. Загальними правилами є дотримання субординації, ввічливість, доброзичливість, товариська взаємодопомога. Лікар повинен, з одного боку, уміти обстоювати свої погляди, не зважаючи на службове становище опонента, а з іншої – визнавати критику колег. Нерідко можуть виникати суперечності між "старими", досвідченими і "молодими" лікарями. Безумовно, молодому недосвідченому лікареві важче завоювати довіру хворого. Але свою недосвідченість він може компенсувати сумлінністю, прагненням якнайкраще розібратися в стані хворого, зверненням за порадою до досвідченіших колег.
Багатьма видатними лікарями-клініцистами підкреслювалася важливість динамічного спостереження і лікування хворого одним лікарем. Це сприяє не тільки повнішому розкриттю особливостей хвороб, але і глибшому вивченню лікарем особистості хворого, його реакції на хворобу. Повноцінний контакт із лікарем, віра пацієнта в його можливості і власне одужання є запорукою успішності лікування. Це, проте, не повинно породжувати у лікаря переоцінку своїх можливостей і зарозумілість. Неприпустимо у присутності хворого заради завойований дешевого авторитету критикувати, давати оцінку діям колеги, негативно відгукуватися про іншого лікаря, робити зауваження. Неетично втручатися в терапію хворого, коли його лікує інший лікар. Це можна робити, якщо дійсно виникає крайня необхідність. Форма втручання в дії інших лікарів повинна бути продуманою і тактовною, щоб виключити можливість виникнення ятрогенії у хворого, конфлікту з колегами.
Коли ж лікар через байдуже або негативне ставлення до роботи допускає професійні помилки, не в змозі уважно, вдумливо вислухати скарги хворого, виявляє дратівливість і нетерпимість, він втрачає довіру до себе хворих і пошану колег. Не сприяють зростанню авторитету лікаря зарозуміле ставлення до колег, самовпевненість і пихатість, що виявляються небажанням консультуватися з досвідченішими фахівцями.
У медичному колективі кожен працівник має свої функції і коло обов'язків. Відносини лікаря із медичним персоналом також повинні бути рівними, коректними. Лікар не повинен допускати грубості, безцеремонності, зарозумілості при спілкуванні з медичною сестрою або лаборантом. Водночас неприпустиме й перевищення своїх обов'язків останніми – обговорення з хворими призначень лікаря, постановка під сумнів результати досліджень, що може завдати істотної шкоди лікуванню хворого.
Кожна професія може сприяти розвитку людини, вдосконаленню її професійних і особистих якостей, але може приводити і до відомих негативних змін особистості. Р. Конечний, М. Боухал в праці "Психологія в медицині" (1983) говорять про професійну деформацію особистості медичного працівника, яка відбувається поступово на основі професійної адаптації. Проявами професійної деформації особистості медичних працівників є поява черствості, що іноді межує з бездушністю і цинізмом, використання медичного жаргону (сленгу). Професійна деформація особистості багато в чому носить підсвідомий характер і пов'язана з недостатністю особистісного контролю. Вона може негативно позначатися на взаєминах як в колективі, так і з пацієнтами, призводячи до виникнення у останніх ятрогенних розладів.
Останні три десятиліття в роботах психологів значне місце приділяється так званому синдрому емоційного вигорання, яким позначається емоційно-вольова деформація особистості фахівця, викликана особливостями роботи. Термін "емоційне вигорання" був вперше використаний американським психіатром Х.Дж. Фреденбергером в 1974 р. для характеристики психологічного стану здорових людей, що працюють з клієнтами (пацієнтами) в умовах емоційної напруги. Це відноситься до таких професій, як педагог, психолог, журналіст, юрист, продавець. У цей список можна включити і професію лікаря. Соціальний психолог Кристина Маслач визначила поняття "Професійне вигорання" як синдром фізичного і емоційного виснаження, що включає розвиток негативного ставлення до самого себе і до своєї роботи, втрату розуміння і співчуття до пацієнтів.
Загально відомою є емблема медичної діяльності, запропонована ще в XVII столітті голандським лікарем Ніколасом ван Тульпіусом, – свічка, що горить, і під нею девіз: "Світячи іншим, згораю сам". Безумовно, "вигорання" не припускає смерть або моральне спустошення, але професійна деформація особистості, що виявляється у негативних змінах, часто створює труднощі в подальшій роботі лікаря. Серед причин професійної деформації називають соціальні чинники і чинники середовища (місце роботи, психологічна атмосфера в колективі), а також особистісні чинники.
Соціально-психологічні чинники, що негативно впливають на особистість медичного працівника:
• низька матеріально-технічна база, відсутність медикаментів і т.д.;
• брак лікарів, напружений графік чергувань;
• невизнання дійсних заслуг лікаря;
• обмеження його права на свободу вибору (стилю життя, напряму наукового дослідження і т.п.);
• невідповідність етично-моральних вимог до професії реальній ситуації на робочому місці (конфліктність або байдужість в колективі і т.п.).
Особистісні чинники, що призводять до появи у лікаря симптомів емоційного вигорання:
• завищений рівень домагань;
• ідеалізм і недостатній зв'язок із реальністю;
• невміння критично оцінювати несприятливі зовнішні чинники;
• низька стійкість до стресу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Клінічна психологія» автора Никоненко Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Взаємини в медичному колективі“ на сторінці 1. Приємного читання.
