Нарешті Пакистан отримує можливості сприяти формуванню загальноісламського спільного ринку. Такі передумови створюються за ініціативи колишнього прем'єр-міністра Туреччини Неджметина Ербакана. Так, 15 червня 1997 р. в Стамбулі під час зустрічі високоповажних представників Пакистану, Єгипту, Ірану, Малайзії, Бангладеш, Індонезії, Нігерії та Туреччини створена організація зі співробітництва - так звана "ісламська вісімка". Ще раніше ідея об'єднання ісламського світу була одним із основних пунктів передвиборної програми турецької клерикальної Партії благоденства (ПБ), лідером якої саме і є Ербакан. Пропаганда ідей ісламу та намагання, на противагу "Великій сімці" (нині після приєднання Росії - "вісімці") західних індустріально-розвинених держав та Японії, об'єднати під одним дахом декілька ісламських держав дало змогу Ербакану прийти до влади. В той же час його підвищена активність у намаганні ісламізувати країну дратувала військові кола Туреччини, що призвело до втрати ним прем'єрського крісла.
На попередньому засіданні сторони обговорили близько 50 проектів, які передбачали розвиток співробітництва між членами "ісламської вісімки". Було прийнято рішення про розмежування сфер відповідальності між учасниками організації. Відповідно до нього Туреччина має відповідати за промисловість і охорону здоров'я, Єгипет - за телекомунікації та наукоємні технології, Малайзія - за фінанси, банківську справу і приватизацію, Бангладеш та Пакистан - за сільське господарство, Індонезія - за людські ресурси, Нігерія - за енергетику.
За словами Ербакана, утворення "ісламської вісімки" стало епохальною подією у світовій історії. Проте, всупереч протоколу, лише Іран, Індонезія й Туреччина були репрезентовані главами держав. Цей факт можна трактувати як випадковий збіг обставин, але ніяк не можна залишити поза увагою.
Справа в тому, що більшість фахівців заздалегідь ставилися скептично до створення цієї організації. Перш за все, не у всіх країнах, що входять до нового союзу, ісламу відводиться роль беззаперечної догми. Не можна порівнювати ісламські режими Ірану, Пакистану та Індонезії. Важко уявити, що Малайзія із радістю кинеться в обійми братів за вірою, залишивши осторонь економічні інтереси. Не таємниця, що основні партнери Індонезії та Малайзії знаходяться у США, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та Західній Європі. Джакарта і Куала-Кампур навряд чи відмовляться від перевірених економічних партнерів на користь релігійних догм. Вважається, що альянс, утворений поки що на папері, не зможе серйозно конкурувати з "Великою вісімкою". Водночас "Ісламська вісімка" є важливим прецедентом для наслідування іншими регіональними центрами сили.
Деякі російські політологи відзначають, що утворення "Ісламської вісімки" є не лише реальним кроком до багатополярного світу, а й об'єктивною його реальністю, яку нам вже дано відчути.
Зі свого боку, політичний оглядач А. Ваганов, зокрема зазначає, що дана подія ставить перед Росією винятково складні геополітичні завдання. В умовах безумовного підйому ісламу в Росії, де кожний п'ятий російський громадянин сповідує цю релігію, необхідно визначити відповідну домінанту поведінки Москви в ситуації, що утворюється. Зазначається також, що для російських політиків (так само як і для українських - (автор) багатополюсний світ - це певна віртуальна конструкція, яка формується сама собою, внаслідок якихось невідомих процесів; інші ж країни на практиці створюють цей світ реально.
Серед своїх ісламських партнерів Ербакан постійно підкреслює, що для процвітання та безпеки ісламському світові необхідно створити "свої мусульманські НАТО та ООН". "Вісімка" скоро може визначати світову політику. В цьому контексті російські фахівці зазначають, що Росія має відповідні важелі, які роблять її привабливою для "ісламської вісімки" - це високі технології, атомні та ракетні проекти.
Крім того, дипломатичні маневри турецького мусульманського уряду Ербакана, який перебував при владі певний час, не призвели до загострення взаємин між США і Туреччиною. Анкара взяла курс на покращення відносин із бастіонами непримиренного ісламізму, проти яких спрямовані економічні санкції Вашингтона, - Лівією та Іраном (що не зміцнить її позиції в ЄС, хоча для Європи ці держави є важливими партнерами та постачальниками сировини); але водночас вона підтримує військові відносини з їхнім заклятим ворогом Ізраїлем - головним союзником США на Близькому Сході.
Отже внутрішньополітичні ініціативи уряду Ербакана не можна інтерпретувати в дусі панісламізму. Зближення Туреччини з цими країнами може бути пов'язане зі спробою Сполучених Штатів використати цю країну як економічний та політичний буфер між собою та цими державами. Таким чином, економічні інтереси, заблоковані політичними розбіжностями, можуть реалізуватися через таємного турецького посередника (полегшений варіант "Ірангейту"). Крім того, ці зв'язки можуть поліпшити перспективи політичного врегулювання на Близькому Сході: своєю новою зовнішньополітичною ініціативою Туреччина фактично намагається примирити непримиренне: режим Ірану, Лівії та Іраку - з ненависною для них державою Ізраїль. Сполучені Штати мають ще й інший привід для посилення військово-політичного контролю над ключовими регіонами видобутку та транспортування енергоносіїв до Європи: курдсько-турецьке питання в комбінації з іракською проблемою.
Таким чином, можна зробити висновок, що в іншому кінці євразійського континенту приблизно аналогічну роль в американській політиці щодо азіатських центрів сили індії і Китаю, Росії та новоутворених пострадянських держав Середньої Азії правляча еліта США відводить Пакистану.
Звідси, сподівання негласного альянсу США-Туреччини-Пакистану на скоріший успіх не вважаються достатньо обгрунтованими, оскільки процес ісламізації держав Середньоазіатського регіону навряд чи відбудеться швидкими темпами з огляду на світоглядну орієнтацію їх політичних еліт, протидію російських, західноєвропейських та інших сил. З іншого боку, погляд на Індію як на антиісламістську державу є досить сумнівний. Індійські контакти з державами Центральної Азії мають глибшу історію, а індійська культура в ісламському компоненті е для них більш привабливою.
Можна прислухатися до думки індійських аналітиків, що жоден регіональний блок не матиме успіху без участі Індії, Росії чи Китаю. Таким прикладом стали перспективи реалізації геополітичних проектів "Шанхайська ініціатива", до якої до 11 вересня 2001 р. прагнули приєднатися Узбекистан І Пакистан, а також ГУУАМ, який без залучення потенціалу зазначених провідних регіональних чи світових центрів сили може не відбутися.
Одночасно, опосередкована причетність пакистанської еліти до міжетнічної війни в Афганістані та Таджикистані обмежувала можливості прямого вигідного впливу Пакистану на формування регіональної геополітики. Іноземні аналітики зазначали, що, заохочуючи "Талібан", правлячі кола ІРП таким чином завдавали собі великої шкоди. Не маючи відповідних коштів і політичної практики для проведення подібного роду зовнішньої політики, тим більше можливостей надійно контролювати процеси в Афганістані та навколо нього, пакистанська сторона компрометувала себе не лише в очах держав Середньої Азії, а й всього світового співтовариства.
Незважаючи на приєднання керівництва Пакистану підтиском США до антитерористичної операції проти угруповань "Талібан" та "Аль-Каїди", нинішня кризова ситуація в Афганістані поки що залишається серйозним бар'єром на шляху встановлення прямих зв'язків між Пакистаном і середньоазіатськими державами. Нестабільність, що тут зберігається, і постійно зростаючий ісламістсько-екстремістський тиск на пострадянські держави Центральної Азії перешкоджає налагодженню повноцінних пакистансько-середньоазіатських зв'язків, зрікають їх на застій, роблять неясною їх перспективу і загрожують Пакистану ізоляцією.
Крім того, сучасна обстановка в Пакистані, незважаючи на поразку талібів в Афганістані, продовжує характеризуватися тенденцією до зростання ісламістського впливу на розвиток суспільства. Причому, ісламістський підхід набуває свого розвитоку як альтернатива існуючим кризовим явищам не лише в економіці, айв політичному житті ІРП на фоні дискредитації ідеї розбудови світсько/ держави та розмаху корупції в структурах державного управління І влади.
Нарешті, слід зважити на те, що інтенсифікація ісламського руху в напрямку Синцзянь-Уйгурвський автономний район виводить Пакистан на прямий конфлікт із Китаєм; а посилення позицій пакистанських ісламістських місіонерів у Середній Азії на прямий конфлікт із Росією, а також із певними політичними силами в Казахстані, Киргизстані, Туркменистані, Таджикистані та Узбекистані, які роблять ставку на розвиток власних суспільств на світських підвалинах, заперечуючи ісламізацію державного життя.
Існує реальна можливість конфронтації між Іраном і рештою талібів, що чітко визначилося під час протистоянь на ірано-афганському кордоні. Такий розвиток подій не може бути поза увагою Ісламабада, що створює ризик бути втягненим у конфлікт із іранськими партнерами, який не вигідний пакистанським правлячим колам ні зі стратегічних, ні з економічних причин.
Враховуючи нинішній розклад ваги між центрами сили в регіоні, для підвищення значимості та поваги до Пакистану в зовнішніх відносинах із боку іноземних партнерів чи конкурентів пакистанська правляча еліта робить ставку на посилення силового компонента.
До останнього часу Пакистан відносився до групи так званих "порогових" держав, тобто близьких до створення ядерної зброї. Крім нього, до списку "держав, здатних створити ядерну зброю", входять Індія, Ізраїль, КНДР, Іран, Пакистан, Аргентина і Тайвань. У 1997 р. вважалося, що Ізраїль та Індія вже володіють ядерною зброєю, хоча офіційно вони цього не визнавали. Проте, вже у 2000 р. індійські військові офіційно провели випробування власних ядерних пристроїв, заявивши тим самим, що віднині Індія є ядерною військово-політичною силою.
Стосовно Пакистану ще у 1993 р. в підготовленій Службою зовнішньої розвідки Росії відкритій доповіді "Новий виклик після холодної війни" повідомлялося: "Ісламабад порушує міжнародний договір щодо заборони розповсюдження зброї масового знищення". Проте і після заяви Наваза Шаріфа у 1997 р. залишалося неясним - мають пакистанські військові готовий на сто відсотків ядерний пристрій чи ні. 2000 р дав відповідь на це питання-в Пакистані слідом за Індією проведено випробування трьох ядерних пристроїв.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціально-правові основи інформаційної безпеки» автора Петрик В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ісламська Республіка Пакистан“ на сторінці 2. Приємного читання.
