Розділ 3. Суспільні відносини власності та економічні системи

3.1. Економічні та юридично-правові відносини власності

Обмеженість економічних ресурсів та вироблених благ завжди змушує людей поступати в тій чи іншій мірі раціонально, з певним розрахунком, адже кожен вибір пов'язаний із вартістю втрачених можливостей. Окрім того, ця обмеженість має своїм наслідком певний суспільний розподіл ресурсів і створених благ, яким вони фактично закріплюються за певними економічними суб'єктами, чи, іншими словами, отримують своїх власників. Таким чином у суспільстві об'єктивно виникають між людьми економічні відносини власності.

Відносини власності носять економічний характер, оскільки вони зумовлені обмеженістю умов життєдіяльності людини. Припущення про те, що колись таки суспільство зможе нарешті задовольнити усі свої матеріальні потреби і позбавить себе віковічної економічної залежності від виробництва життєвих благ, а отже і від власності як обмежувального чинника у поведінці людини, можна сприймати лише як плід людської фантазії. Так, суспільство справді може піднятися до рівня повного задоволення елементарних матеріальних потреб більшості населення, духовно багаті люди можуть навіть приборкати деякі зі своїх матеріальних потреб, зробити їх зайвими для себе. Але ж і потреби загалом ростуть та ще й як швидко у наш час. Так що обмеженість матеріальних умов життєдіяльності людини маємо сприймати як ніколи нездоланний факт, а отже так само і поняття власності. Скільки існуватиме суспільство, стільки існуватимуть економічні відносини власності.

Загалом поняття власності складне за своїм змістом і може характеризуватися з різних боків: економічного, юридичного, історичного, соціального, морально-психологічного тощо.

Як політико-економічний термін власність виражає об'єктивні, історично сформовані соціально-економічні відносини (відносини між людьми) з приводу привласнення ресурсів і результатів виробничо-господарської діяльності.

Як юридично-правовий термін власність виражає відношення людини до певних речей, тобто майнові відносини, які юридично (силою держави) закріплюються системою прав власності.

Економічні відносини власності складають ядро (основу) усієї системи виробничих відносин людей, яка формується в суспільстві на основі поділу праці (виробничої спеціалізації). При їх аналізі з'ясовується, що виробництво життєвих благ пов'язане не лише з технологічними, а й багатьма соціально-економічними проблемами. Якщо суто виробничі, або технологічні, проблеми стосуються взаємодії факторів виробництва і, по суті, виражають відносини "людина - природа", то соціально-економічні проблеми стосуються відносин між безпосередніми учасниками виробництва, тобто виражають відносини "людина - людина" (соціальні відносини). Наприклад, для літературного персонажу Робінзона Крузо питання власності взагалі не виникало — на безлюдному острові він міг користуватися усім йому фізично доступним, а з появою П'ятниці для обох додалися ще й відносини (і соціально-економічні проблеми) власності.

Економічний зміст власності розкривається через відносини привласнення - відчуження. Суб'єктами цих відносин є, з одного боку, власники, з другого, — невласники. Бути реально власником — значить привласнювати якісь блага, поводитися з ними як зі "своїми", а невласником — відчужувати їх, визнавати приналежністю інших людей. Привласнення того чи іншого блага одним, відокремленим суб'єктом завжди означає його відчуження іншим, причому власник зазвичай персоніфікований, а невласник — безособовий (у вигляді простої решти членів суспільства).

Привласнення здійснюється через певні права (правомочності) власника, основними з яких є володіння, розпорядження та користування.

Володіння — це фактична належність об'єкта власності певному суб'єкту, тобто можливість фізично контролювати цей об'єкт.

Розпорядження — це можливість приймати ключові рішення щодо об'єкта власності, вирішувати його долю: продати, заставити, заповісти, подарувати, передати в оренду, власноруч використовувати тощо.

Користування — це можливість безпосередньо застосовувати об'єкт власності й отримувати від цього корисний ефект.

Володіння є першою і головною передумовою власності. Та саме по собі володіння чимось суспільно значущим, наприклад, земельними угіддями чи ставками, ще не означає власність в економічному значенні. Володіння виробничим ресурсом може виявитися насправді геть пасивним, коли титульний власник не використовує його у той чи інший спосіб, можливо, через свою зайнятість, байдужість або певний тимчасово обмежуючий припис у документі на право власності. Однак для дійсного (активного) власника володіння важливе в тому сенсі, що воно дає право розпоряджатися ресурсом. Коли ж нарешті старий чи новий володар так розпорядиться своєю власністю, що вона стане використовуватися як економічний ресурс, тобто слугуватиме для виробництва товарів чи послуг, ось тоді він перетворюється в реального, або економічного, власника. У даній ситуації з приводу об'єкта привласнення виникають певні економічні відносини: відносини власника з найманими працівниками, з кредиторами, покупцями, державою тощо.

На практиці, в залежності від обставин, власник може: а) самостійно реалізувати усі ці права, і тоді він виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як господарюючий суб'єкт, або б) делегувати (передати) деякі з них іншим особам, наприклад, найманому менеджеру, орендарю. У другому випадку виникають відносини між двома суб'єктами: власником та господарюючим суб'єктом. Таке самообмеження власником своїх прав зазвичай мотивується його економічними інтересами — довіривши ресурс кращому професіоналу, можна його ефективніше використати й отримати більшу вигоду у вигляді дивідендів, процентів, орендної плати тощо.

Отже, те чи інше благо стає об'єктом економічних відносин власності (реально привласнюється) не завдяки самим по собі юридично-правовим актам, а передовсім через активну повсякденну діяльність, яка потребує від суб'єкта певних здібностей, знань та умінь організувати господарський процес, що власне і виражає суть привласнення як господарського процесу.

Реально існуючі (економічні) відносини власності розділяють людей на власників і невласників тих чи інших економічних ресурсів і життєвих благ, або, що те саме, визначають соціальну структуру суспільства. Така власність визначає, кому належить реальна влада у суспільстві: хто розпоряджається економічними ресурсами й виробленими благами, хто і як розподіляє доходи, хто і як реально впливає на політику, засоби масової інформації тощо.

З морально-етичного погляду можна по-різному ставитися до таких форм буття власності. Проте, слід усвідомлювати головне: економічні відносини власності — це об'єктивна реальність, яка є необхідною умовою ефективного господарювання і соціальної стабільності, того, щоб в економічній сфері і загалом у суспільстві не було хаосу, а царював порядок і перемагав здоровий глузд. Якби суспільство не закріплювало розподіл ресурсів і вироблених благ за певними людьми, не наділяло учасників суспільного виробництва певними правами (додамо: й обов'язками), то важко навіть збагнути, яке б тоді виникло безладдя й хаос. Тоді б, скажімо, нашою відчиненою квартирою чи автомобілем із залишеними ключами став би користуватися будь-хто і коли завгодно, або на красиві речі, що є при нас, міг би спокуситися кожен, хто уподобав їх. Цілком зрозуміло, що така безмежна свобода швидко обернулася б масовими сутичками, людськими жертвами та злиднями. Тому суспільство кревно заінтересоване у якнайшвидшому формуванні відносин власності та їх надійному захисті, бо завдяки цьому встановлюється порядок, який вносить у наше життя стабільність, впевненість та прогнозованість. Тільки реальне визнання і захист усіма прав власності кожного дарує нам свободу. Непорушність інституції власності — найважливіша гарантія нашої свободи та спокою.

Як зазначалося вище, економічна власність усталюється в суспільстві через відносини привласнення — відчуження. Це означає, що власність стає реальністю тільки за умови закріплення, або суспільного визнання й гарантованого захисту, прав власності за певними суб'єктами. Тому економічна наука звертається до поняття прав власності, не як суто юридичного терміну (певних законодавчих обмежень), а як більш значущої суспільної інституції.

У розумінні сучасних економістів-теоретиків права власності — це права на контроль за використанням ресурсів та відповідний йому розподіл витрат і вигод, або, іншими словами, це санкціоновані (визнані, дозволені) суспільством норми і правила поведінки людей у господарському житті, які виконують роль своєрідних правил гри. По суті права власності є деталізованим вираженням реальних можливостей займатися господарською діяльністю, які надає суспільство на певному етапі свого розвитку.