Розділ 3. Суспільні відносини власності та економічні системи

Способи закріплення прав власності у суспільстві:

• застосування сили. Використання військової сили, шантаж, грабіж, крадіжки — це найбільш давній і грубий спосіб загарбання та закріплення прав власності;

• досягнення згоди. Згода — це свого роду неформальна угода, якою люди погоджуються визнавати чиїсь права власності. Це дуже важливо. Проте не існує жодних гарантій дотримання такої угоди, окрім звичаїв, норм моралі, релігійних заповідей тощо;

• запровадження юридичних норм. Це сучасний і ефективний спосіб закріплення прав власності. Встановленням формальних (юридично закріплених) норм і правил людської поведінки суспільство забезпечує легітимність, контрольованість і обов'язковість дотримання прав власності. Права власності обов'язково застерігаються в Основному законі держави — Конституції та інших законодавчих актах. Образно кажучи, об'єктивні відносини власності є тією самою віссю, навколо якої обертається усе законодавство країни, адже воно покликане слугувати потребам економічного розвитку і загального добробуту.

Однак юридично-правове урегулювання економічних відносин власності — справа вельми складна і копітка, вона зачіпає усю гаму економічних інтересів, стає приводом для розпалювання гострих дискусій як науковців, так і політиків. Світовий досвід законотворчості показує, що закони стають дієвими регуляторами суспільного життя лише у разі їх визнання й дотримання більшістю громадян країни, тобто коли формально-правові норми справді закріплюють уже існуючий розподіл благ у суспільстві. Допоки ж нові економічні відносини в країні реально ще не склалися, спроби законодавців скопіювати і штучно привнести закони з інших, нехай і більш розвинених, країн призводять до того, що такі закони залишаються лише на папері, а в житті вони не діють — їх ігнорують. Таке законодавство лише дискредитує державу, стає ознакою її слабкості, відриву від потреб реальної економіки. Ба більше, силове нав'язування державою чужих для даного суспільства юридичних норм, як показує багатий вітчизняний і світовий досвід, призводить до величезних матеріальних і людських втрат, які навіть неможливо підрахувати.

Право власності, як, до речі, й інші права людини, реально існує тільки тоді, коли воно поєднує, врівноважує інтерес того, хто на нього претендує, з інтересами тих, від кого залежить, аби це право поважалося. Скажемо інакше, справжнім є лише те право, яке людина заінтересована вимагати, а інші люди (суспільство в цілому) ладні визнавати і поважати. Тому один із уроків історії полягає у тому, що законодавство країни доцільно удосконалювати в міру "дозрівання" суспільства, підвищення рівня його культури, але рухатися, так би мовити, не вдогін нагальних проблем економіки і суспільства в цілому, а в ногу з часом, тобто своєчасно вводити юридично-правові регулятори економіки, аби ті сприяли суспільно-економічному прогресу.

У сучасному світі набули поширення дві правові традиції, у рамках кожної з яких по-різному тлумачиться зміст приватної власності (повнота прав у руках власника):

• континентально-європейська правова традиція. Вона ґрунтується на давньоримському праві, зібраному у Кодексі візантійського імператора Юстиніана (II ст.), де вперше закріпилися поняття "власність" і "приватна власність". Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. (її ще називають Кодексом імператора Наполеона I) конкретизувала зміст власності, звівши її до класичної тріади прав: володіння, розпорядження і користування. Вона проголосила право власності як необмежене і неподільне, священне і недоторкане. Затим цей правовий підхід до власності був прописаний у конституціях більшості країн світу. Звичайно, на той час таке розуміння власності і її законодавче регламентування відповідали потребам початкового етапу еволюції ринкової економічної системи. Сьогодні ж такий підхід до власності виглядає як доволі консервативний, або застарілий.

• англосаксонська правова традиція. Вона склалася пізніше, з урахуванням реалій сучасної індустріальної економіки, домінуюча роль у якій належить уже не дрібним виробникам, а великим компаніям з найманим менеджментом. Вона визнає власність як систему (набір) багатьох прав, що регулюють доступ до економічних ресурсів. Причому, що дуже важливо, такі права власності можуть встановлюватися не лише державою (законом), а й життєвим досвідом, звичаями, моральними настановами, релігійними віруваннями, забобонами тощо. Більше того, за даного підходу визнається доцільність та ефективність розподілу прав власності між різними економічними суб'єктами, включаючи і державу. Така правова традиція найбільше прижилася у США, Канаді, Великій Британії, Австралії, і її популярність у світі зростає.

Слід зазначити, що саме розвиток правничих наук (юриспруденції), зокрема поява господарського і природного права, пожвавив пізнавальний інтерес економістів до економічної ролі прав власності. Так, у середині XX ст. американським економістом Р. Коузом була висунута економічна теорія прав власності, яка обґрунтовує реальність існування в господарській практиці системи ("пучка") прав власності із 11 елементів (окрім прав володіння, користування й управління, виокремлюються права на дохід, на залишкову вартість, на безпеку від експропріації та від заподіяної шкоди, на передачу у спадок, на безстроковість володіння, на заборону шкідливого використання, на відповідальність, на обов'язковість повернення прав власності по закінченню терміну угоди). Така увага учених-економістів і юристів до чіткої специфікації (вирізнення) прав власності зумовлена нагальними потребами теперішнього економічного життя, зокрема необхідністю ухвалення виважених економічних рішень, як-то укладання комерційних угод (контрактів), розробка ефективних бізнес-проектів тощо. В узагальненому виразі новітня економічна теорія витлумачує потребу господарського життя у чіткій специфікації та гарантіях захисту прав власності кожного суб'єкта як необхідну умову того, щоб економічні ресурси якомога швидше потрапляли до рук тих власників, котрі найбільше їх цінують і здатні забезпечити ефективне використання.

Таким чином, виходячи із розуміння прав власності як санкціонованих суспільством поведінкових норм, що регулюють доступ до обмежених економічних ресурсів, можемо зробити далі наступний висновок. Власність в економічно розвиненому і демократичному суспільстві не є таким собі священним володінням, яке наділяє власника абсолютними і недоторканими правами, а вона фактично слугує своєрідним робочим інструментом, який суспільство "вручає" тим, хто прагне і дійсно здатен ефективно його використовувати. Це добре видно із того, як у правовій державі пересічний приватний власник таки рахується як з формальними (прописаними у законодавчих актах), так і неформальними нормами людської поведінки, дотримуючись, наприклад, зобов'язань щодо своєчасної і повної сплати податків, виплати платні найманим працівникам, повернення боргів кредиторам, забезпечення технічних і санітарних умов роботи персоналу, збереження чистоти довкілля тощо. У розвинених країнах купівля-продаж і цільове використання сільськогосподарських земель жорстко регламентується законодавством, з огляду на те, що земля є унікальним виробничим ресурсом, "божим даром". Там таки крадіжки чужого майна чи шахрайства не тільки жорстоко караються законом, а й дістають загальний осуд, розцінюються громадськістю як злочин проти особистості і суспільства. Як бачимо, у такому інституційному середовищі власнику вигідніше дотримуватися усталених "правил гри" (правових обмежень), аніж, порушуючи їх, ризикувати взагалі втратити свою власність і особисту свободу, або ж, можливо, у випадку реальної загрози (наприклад, банкрутства), вигода для нього полягатиме у можливості якнайшвидше продати об'єкт своєї власності. Таким чином, маємо підстави сказати, що історичною тенденцією розвитку відносин власності за сучасних умов є поступове збагачення їхнього змісту, перехід від класичних відносин типу "власник <-- невласник" до відносин "власник <-- частковий власник".

Наостанок ще раз наголосимо: власність — це не просто річ, на яку хтось має право, як це вульгарно багатьма сприймається. Насправді власність як економічне явище — це складні, багатофункціональні відносини людей, які своїм змістом розкривають те, хто і як привласнює обмежені економічні ресурси, або хто хазяйнує у виробництві і як розподіляються отримані доходи, а з ними відповідно й економічні блага. Відповідно інституціалізація власності — це складний і тривалий процес становлення економічних відносин власності, закріплення їх системою формальних та неформальних норм і правил людської поведінки (законодавством, звичаями, моральними настановами тощо), налагодження дієвої системи судочинства.

3.2. Структура відносин власності

Знання структури відносин власності має не тільки пізнавальне, а й важливе практичне значення. Саме з приводу тлумачень суті основних форм власності, їх співвідношення та перспектив еволюції час від часу виникають бурхливі дискусії.

Відносини власності конкретизують і класифікують зазвичай за двома основними ознаками: за об'єктами та суб'єктами власності.

Об'єкти власності — це все те, що привласнюють суб'єкти: різноманітні речові блага, економічні ресурси (земельні ділянки, надра землі, рослинний і тваринний світ, засоби виробництва (капітальні блага), праця та вироблена продукція), інформація, технології, цінні папери, особисті здібності людини тощо.

Суб'єкти власності — це персоніфіковані учасники відносин, себто ті, хто привласнює об'єкти власності: окремі індивіди (сім'ї), групи людей (громади), держава, суспільство загалом.

З погляду суб'єктної структури власність сьогодні представлена складною системою, у якій виділяють типи, види та форми власності (рис. 3.1).

Насамперед, принципове значення має розрізнення двох типів власності: приватної та суспільної.

Приватна власність — це тип власності, що характеризується закріпленням прав на володіння, розпорядження й користування об'єктами власності за приватними особами (фізичними та юридичними).