Розділ 3. Суспільні відносини власності та економічні системи

Основні завдання економічної політики держави у перехідний період:

• лібералізація економічного й політичного життя країни (створення умов для вільного підприємництва, законодавче обмеження прямого втручання чиновників в економіку. Лібералізація суспільних відносин означає не лише розкріпачення енергії та ініціативи людей, розширення меж особистої свободи, але й водночас підвищення міри особистої відповідальності за власні рішення і дії);

• макроекономічна стабілізація (приборкання інфляції, подолання платіжної та бюджетної криз, підтримування соціальних стандартів життя населення);

• формування розвиненої системи відносин приватної власності (приватизація державних підприємств, забезпечення рівних для усіх умов господарювання, надійний захист державою права приватної власності);

• створення ринкової інфраструктури (інститутів ринку, які функціонально забезпечують ефективні господарські зв'язки виробників та споживачів: комерційних банків, бірж, аудиторських, консалтингових, інвестиційних компаній, рекламних агенцій тощо);

• проведення масштабних і глибоких структурних змін в економіці, спрямованих на технологічну модернізацію виробництва, інноваційний розвиток, прискорене й ефективне входження країни у світове господарство.

Як показала практика, постсоціалістичні країни використали дві основні моделі (варіанти) ринкової трансформації економіки: 1) модель поступових та 2) модель радикальних змін.

Модель поступових реформ, або політика градуалізму, виявилася практично прийнятною лише для Китаю. І не випадково. Наявність сильної, навіть жорсткої політичної влади та позитивна роль конфуціанської4 ідеології стали там вирішальним фактором успішного просування реформ: пошуку можливостей модернізації економіки, зокрема створення умов для зародження приватного сектора як конкурента державному сектору, з одного боку, та комерціалізації і наступного переходу до поступової приватизації державних підприємств, із другого.

Модель радикальних реформ, або політика "шокової терапії", реалізована в інших постсоціалістичних країнах, у тому числі й в Україні. Тут, навпаки, ставка зроблена на лібералізацію внутрішньої й зовнішньої торгівлі, на швидку й масову приватизацію державних підприємств як основу виникнення приватного сектора економіки. Для країн Центральної Європи і Балтії такий варіант став прийнятним, головним чином, як шлях якнайшвидшого "повернення в Європу", адже їх у 40-х рр. силоміць втягли в соціалістичний експеримент. Для України й інших східноєвропейських країн вибір на користь радикальних ринкових реформ диктувався раптовим розпадом радянської імперії, розривом господарських зв'язків, слабкістю політичної влади, активізацією тіньової приватизації державної власності й іншими чинниками.

Слід зауважити, питання щодо того, чи упустила Україна свій шанс поступових реформ, з найменшими економічними і соціальними потрясіннями для населення, залишається дотепер спірним для науковців. Ми ж вважаємо, що сама постановка такого питання є наївною, бо далека не тільки від суворих реалій сьогодення, але й нехтує історичним досвідом генезису і розвитку капіталізму. В дійсності такого шансу ні в України, ні ще раніше в СРСР, не було, оскільки бракувало сильної політичної влади й авторитетного загальнонаціонального лідера. Та найочевидніший аргумент на користь цієї думки той, що українське суспільство, зазнавши колосальних втрат, дотепер (!) не спромоглося добитися від влади чіткої далекосяжної стратегії (програми) ринкових реформ і політичної волі її здійснювати, не має гарантій захисту "правил гри" (передусім, специфікованих прав власності), не домоглося відокремлення держави (чиновників) від бізнесу.

Досвід ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах показує, що перехід до ринкової економіки є складним і тривалим процесом, у якому можна виділити три основні етапи та закономірності суспільних перетворень:

I етап — початковий ("дикий", "хижацький") капіталізм, характерні риси якого:

— первісне нагромадження капіталу;

— перерозподіл власності на користь найбільш енергійних підприємців;

— різке розшарування суспільства за доходами і статками;

— безвладдя в державі і надвисокий рівень злочинності в суспільстві.

II етап — олігархічний капіталізм, ознаки якого:

— економічна та політична влада в суспільстві узурпована олігархією — вузьким колом (кількома кланами) ділків бізнесу;

— державний апарат, правосуддя, політичні партії та ЗМІ куплені олігархами і працюють на них;

— високий рівень злочинності у суспільстві;