Розділ 3. Суспільні відносини власності та економічні системи

Приватна власність у реальній дійсності існує в двох основних видах: індивідуальна та групова (корпоративна).

Індивідуальна приватна власність — це власність самих громадян, яка на практиці представлена у формі одноосібної та сімейної власності. Вона є найбільш поширеним видом власності, адже її об'єктами є приватні оселі, особисте майно та, як правило, невеличкі крамниці, кафе, майстерні, ферми тощо.

Рис. 3.1. Структура власності в сучасній економіці

Намагання виділити серед приватної власності ще й індивідуально-трудову та індивідуальну з використанням найманої праці, як це пропонують автори деяких навчальних посібників, не є обґрунтованими. За сучасних умов практично жоден (!) господарюючий суб'єкт, керуючись у своїх рішеннях критерієм альтернативних витрат, не обходиться без залучення найманих працівників.

Групова, або корпоративна, приватна власність — це власність створених людьми юридичних осіб (підприємств, фірм, організацій, установ). її різновидами є кооперативна і колективна власність, пайова та акціонерна власність, власність різних громадських організацій.

Кооперативна власність — це власність певної групи людей, які добровільно об'єдналися на основі членства для здійснення спільної господарської діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Таке об'єднання передбачає також внесення паїв його учасниками у вигляді певного майна та/чи коштів. На основі кооперативної власності функціонують, зокрема, житлові, гаражні, дачні, торговельно-закупівельні, транспортні та інші кооперативи.

Колективна власність (так звана робітнича власність, або власність трудового колективу) — це спільна власність працівників підприємства, набута ними шляхом викупу у держави чи іншого суб'єкта. У разі викупу орендованого підприємства за рахунок нагромадженого прибутку власність стає тимчасово єдиною і неподільною, а у разі викупу за рахунок особистих доходів його працівників як внесків — пайовою. У розвинених країнах вона зазвичай практикується за фінансової підтримки уряду.

Пайова власність — це спільна власність, що виникає на пайовій основі за участю кількох фізичних та/чи юридичних осіб. Тут пайовики, або компаньйони (партнери), зберігають свої персональні частки власності зазвичай у грошовій формі і домовляються з-поміж собою щодо способу управління об'єктом власності.

Акціонерна власність — це також пайова власність, але її учасники — широкий загал акціонерів, які можуть зазвичай за власним бажанням реалізувати свої титули власності — акції, що убезпечує підприємство від фізичного розчленування у разі вибуття когось із співвласників. Через розпорошеність акцій товариства (велику кількість співвласників) дрібним акціонерам залишається лише право володіння капіталом підприємства, тоді як права розпоряджатися й контролювати його реально перехоплює власник (консолідований власник) контрольного пакету акцій. У розвинених країнах зазвичай безпосереднє керівництво акціонерним підприємством передається найманим менеджерам як фахівцям. Участь в акціонерній власності зазвичай мотивується можливостями: а) отримання дивідендів; б) збагачення за рахунок курсової різниці у ціні акцій; е) використання фінансового потенціалу акціонерного підприємства для здійснення великих бізнес-проектів. У формуванні акціонерної (та пайової) форми власності деінде приймають участь держава та органи місцевого самоврядування.

Власність громадських організацій — це неподільна власність різного роду громадських організацій: політичних партій, професійних спілок, релігійних організацій, спортивних товариств, об'єднань співвласників багатоквартирних будинків тощо. Така власність створюється за рахунок внесків членів, пожертвувань або передачі державного майна.

Суспільна власність — це такий тип власності, який, на противагу приватній власності, утверджує рівність прав усіх співвласників, а саме уможливлює відкритий для усіх громадян країни доступ до певних благ або ж передбачає певний режим використання об'єкта власності з посиланням на національні інтереси. Наприклад, державні й комунальні автошляхи, парки відпочинку та музеї доступні усім, без виключення; держава гарантує надання громадянам безплатної вищої освіти, але на конкурсній основі; державна служба безпеки піклується про захист національних інтересів, але специфіка її діяльності зобов'язує суворо оберігати державні таємниці (бути закритим відомством).

Суспільна власність функціонує у вигляді державної, оскільки абсолютні права на розпорядження й управління її об'єктами законодавчо закріплюються за державою. Проте будь-яка держава має певну форму адміністративно-територіального устрою та відповідну їй ієрархію органів влади, а тому державна власність поділяється на загальнодержавну і комунальну.

Загальнодержавна власність — це та частина державної власності, абсолютні права управляти й розпоряджатися якою закріплені за центральними органами державної влади. Вона охоплює об'єкти загальнодержавного (національного) значення: підприємства й установи, системи енергозабезпечення і зв'язку, трубопроводи, оборонні й космічні об'єкти, магістралі, певні вищі навчальні заклади, заклади національної культури тощо.

Комунальна, або муніципальна, власність охоплює ті об'єкти, якими розпоряджаються й управляють місцеві органи влади (областей, міст, районів, сіл). Об'єктами комунальної власності зазвичай є підприємства житлово-комунального господарства, місцеві водогони, тепломережі, шкільні та медичні заклади, спортивні й культурні споруди тощо.

Маємо зауважити: у вітчизняній науковій і навчальній літературі ще побутує хибна думка, згідно з якою приватна власність штучно обмежується лише індивідуальною та сімейною власністю, а групова (корпоративна) форма власності чомусь видається за самостійну, що ніби то існує поряд із приватною та суспільною як окремий і проміжний тип власності. Цей ідеологічно упереджений (від марксистської теорії) погляд на економіку позначився і на Законі України "Про власність" (1991 р.), що мало своїм наслідком тривале спотворення офіційної статистики. Починаючи з 2005 р., у методологію української статистики було таки закладено загальноприйнятий у світі принцип "усе, що недержавне, — то приватне".

В історію економічної думки неодноразово вписувалися сторінки нищівної критики інституції приватної власності та висунення проектів соціальних реформ, спрямованих на її знищення. Так, творці пролетарської політичної економії К. Маркс і Ф. Енгельс вважали приватну власність "найвищою причиною зла" на землі, "власницьким свинством", що породжує експлуатацію людини людиною й ворожість між людьми. Тому "комуністи, — наголошували вони, — можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності".

Звичайно, ідеального типу власності не існує. Обидва типи реальної власності (приватна і суспільна) мають як переваги, так і вади.

Переваги приватної власності:

• породжує могутні стимули до підприємництва і наполегливої праці;

• слугує основою матеріального добробуту: що заможніші громадяни, то заможніше суспільство;