Розділ 3. Суспільні відносини власності та економічні системи

- аграрну цивілізацію (десять тисячоліть до Р.Х. — середина XVIII ст.; проста фізична праця, переважає сільське господарство, головний робочий орган — ноги);

- індустріальну цивілізацію (ост. третина XVIII ст. — ост. чверть XX ст.; спеціалізація й кооперація фізичної праці, переважає промислове виробництво, головний робочий орган — руки);

- постіндустріальну цивілізацію (розпочалася з ост. чверті XX ст.; витіснення живої праці з виробництва, головний робочий орган — голова).

На основі цивілізаційного підходу появилися й інші теорії, найбільш відомими серед яких є теорії стадій економічного росту У. Ростоу та інституційних змін Д. Норта.

Теорія стадій економічного росту американського економіста У. Ростоу вирізняє п'ять стадій економічного росту: 1) традиційне суспільство (примітивна техніка, сільське господарство, влада великих землевласників); 2) перехідне суспільство (централізована держава, підприємництво); 3) стадія "зрушення" (промислова революція); 4) стадія "зрілості" (НТР, зосередження населення і економіки у великих містах); 5) стадія "масового споживання" (прискорений розвиток сфери послуг і виробництва споживчих товарів).

Теорія інституційних змін американського економіста Д. Норта критерієм суспільно-економічного розвитку розглядає технологічні зміни, виділяючи таким чином три економічні системи: 1) доіндустріальну, або аграрну; 2) індустріальну та 3) постіндустріальну.

Доіндустріальна, або аграрна, економіка характеризується пріоритетністю людського фактора над речовим. її технологічний спосіб виробництва ґрунтувався на важкій ручній праці, використанні примітивних засобів праці й технологій, низькій кваліфікації, нерозвиненому поділі праці та, як правило, позаекономічному примусі до праці. Роль основних виробничих ресурсів виконували праця та земля, а основана маса життєвих благ продукувалася в аграрній сфері. Такий тип виробництва панував тисячоліттями, охопивши "кам'яний", "бронзовий" і "залізний" віки первісного й рабовласницького суспільств, східне й античне рабство, цехово-ремісничий лад феодалізму, й завершився до Першої промислової революції (кінець XVIII ст. — перша чверть XIX ст.).

• Індустріальна економіка характеризується пануванням машини над людиною, перетворенням робітника в слугу машини. Вона ґрунтується на широкому застосуванні машин і промислових технологій, фаховій підготовці робітників, поглибленому поділі та широкій кооперації праці, використанні найманої праці на постійній основі.

• Постіндустріальна економіка почала зароджуватися у середині XX ст. під впливом сучасної НТР і характеризується істотними змінами у виробництві, які знаменують собою повернення панівної ролі людини у виробничому процесі. На противагу індустріальному способу виробництва, де робітник фактично слугує додатком до машини і виконує важкі, монотонні операції, постіндустріальний технологічний спосіб виробництва вивільняє людину безпосередньо з виробничого процесу та перетворює її на його регулювальника й контролера.

Англійський історик і соціолог А. Тойнбі нарахував в історії людства близько 30 цивілізацій, з яких до наших днів залишилося лише сім, а саме ті, котрі пов'язані зі світовими релігіями: західна християнська, православна християнська, ісламська, індуїстська, далекосхідна, буддійська і християнсько-іудаїстська. Кожна з цивілізацій, на його думку, пройшла чи проходить чотири етапи: генезис, ріст, занепад і дезінтеграцію (розпад).

Цивілізаційний підхід до вивчення історії людства дозволяє виявити особливості, зрозуміти фактори розквіту та причини занепаду і зникнення колись могутніх цивілізацій. Він дає уроки сучасникам щодо важливості налагодження й підтримання добросусідських, гуманних відносин між різними країнами і народами. Між тим, на жаль, ми є свідками того, як теперішні глобалізаційні процеси економічного розвитку, наступу транснаціональних бізнесових структур призводять до розмивання й утрати національної самобутності країн, спричиняють наростання ворожості й конфліктів, як, приміром, між західною і східною цивілізаціями. А ще сучасне суспільство характеризує глибока ідеологічна та духовна криза, девальвація моральних цінностей, споживацький характер, технократичність мислення та прагматизм.

Цивілізаційний підхід економістам-теоретикам представляється занадто широким, бо розмивається специфіка організації економічного життя суспільства. І дійсно, в рамки однієї й тієї ж цивілізації включаються країни з доволі різними економічними системами, з різною економічною роллю держави.

Сучасні економічні системи класифікуються, як правило, за двома функціональними ознаками: 1) основною формою (типом) власності і 2) способом координації рішень і дій учасників господарського життя.

Цей суто економічний підхід базується на тій парадигмі, що виробничі можливості кожної людини і суспільства завжди обмежені, а тому ніхто й ніколи не уникне проблеми економічного вибору, тобто пошуку найкращого способу використання наявних ресурсів, мінімізації альтернативної їх ціни. Економіка може бути тільки економікою обмежених виробничих можливостей, її основна суперечність і джерело розвитку — суперечність між безмежними потребами та обмеженими ресурсами виробництва. Саме тому суспільство заінтересоване в ефективних механізмах узгодження, або координації, економічних рішень і дій усіх учасників економічного життя. Йдеться про те, як, скажімо, узгодити обсяги і структуру виробництва одягу чи продовольства багатьма виробниками з обсягом і структурою відповідних суспільних потреб, щоб виробники та торговці отримали достатній дохід, а споживачі задовольнили свої потреби; або як узгодити загальні виробничі потреби у робочій силі за обсягом і структурою з такими ж потребами працездатних людей у робочих місцях.

Людство виробило два способи узгодження дій виробників і споживачів благ:

• адміністративний, який передбачає пряме, або безпосереднє, керівництво господарством із єдиного центра. Виробники діють за прямими командами із центру, який вказує їм що і скільки виробляти, куди і за якими цінами постачати;

• ринковий, який передбачає, що саме споживачі "голосуючи" грошима за ті чи інші товари, визначають, що, скільки і як слід виробляти. Ці ринкові сигнали слугують економічними стимулами і санкціями для виробників.

Отже, за основною формою власності та способом координації дій учасників господарського життя виділяються два основних типи економічних систем:

1) адміністративні, або неринкові, що існують у вигляді:

а) традиційної економіки;