Розділ 3. Суспільні відносини власності та економічні системи

• гарантує свободу і незалежність людям. Приватними власниками неможливо "рулювати": вони самодостатні особистості. Ось чому тільки на ґрунті приватної власності виростає справжня демократія та громадянське суспільство. Як сказав Л. Мізес, ця власність представляє собою "необхідний реквізит цивілізації і матеріального добробуту".

• піднімає людину морально, наповнює її життя творчим змістом. Як зауважив ще Аристотель (IV ст. до Р.Х.), "важко висловити словами, скільки насолоди від усвідомлення того, що щось належить тобі".

Вадами приватної власності, мабуть, деякою мірою можна вважати зумовлений нею розвиток духу індивідуалізму, егоїзму, прагнення до наживи будь-якими методами, роз'єднаність між людьми тощо.

Суспільна власність також, як показала практика соціалізму у XX ст., пов'язана з негативними рисами. Вона, перебуваючи у руках політиків і чиновників, за відсутності демократії та громадянського суспільства стає джерелом їх безмежної влади й безвідповідальності, а економіка країни, внаслідок усунення механізмів ринкового саморегулювання, втрачає стимули для ефективного використання ресурсів, суспільство морально деградує. Пророчою виявилася думка неокласика А. Маршалла, висловлена наприкінці XIX ст., про те, що "колективна власність на засоби виробництва уб'є енергію людства і зупинить економічний розвиток". На жаль, така гірка доля спіткала й Україну. Утім, незаперечною видається необхідність суспільної власності у тих життєво важливих для суспільства сферах, де безпосередньо реалізуються національні інтереси, пов'язані з розвитком освіти, культури, фундаментальної науки, забезпеченням оборонної та енергетичної безпеки держави тощо.

Співвідношення між приватною та суспільною (державною) власністю в різних країнах різне і змінюється з часом. Це зумовлено особливостями суспільно-політичного й економічного устрою країни, ідеологією правлячої політичної сили, характером поточної економічної ситуації, традиціями тощо.

У залежності від обраного курсу економічної політики уряди різних країн вдаються до заходів щодо націоналізації або приватизації власності.

Націоналізація — це здійснювані урядом заходи по усуспільненню власності, переходу її з приватних рук до держави. Вона може проводитися шляхом викупу (на умовах повної чи часткової компенсації) або конфіскації (примусового і безоплатного вилучення). Через націоналізацію тих чи інших об'єктів власності держава прагне: зміцнити свою обороноздатність, посилити свою енергетичну чи технологічну безпеку, утримати від занепаду традиційні галузі (вугільну, сільське господарство та ін.), вирішити соціальні або екологічні проблеми тощо.

Приватизація (від лат. privatus — приватний, особистий) — це передача тих чи інших об'єктів із державної власності в приватну. У разі повернення власності колишнім власникам процес приватизації уточнено називають реституцією, а повторно проведену приватизацію — реприватизацією.

Приватизацію проводять з різною метою, зокрема: а) щоб оптимізувати співвідношення державного і приватного секторів економіки та підвищити ефективність економіки загалом; б) щоб оздоровити фінанси держави за рахунок зняття "тягаря" з її бюджету, отримання доходу від продажу майна та майбутнього збільшення податкових надходжень від підприємств, "вилікуваних" ефективними приватними власниками; е) щоб замінити неефективного власника (державу) на ефективного. За останню чверть віку приватизацію застосовували понад 80 держав світу, включаючи США, Велику Британію, Японію, Швейцарію. Одначе способи, масштаби та цілі приватизації в Україні та розвинених країнах істотно відрізняються.

На противагу розвиненим країнам, Україна, разом із народами колишнього СРСР, пережила у XX ст. два великих потрясіння у сфері відносин власності: широкомасштабні націоналізацію і приватизацію. Про наслідки націоналізації, проведеної шляхом експропріації, тобто примусового позбавлення мільйонів працелюбних і активних громадян нажитої ними власності, ми вже згадували.

Упродовж 90-х рр. в Україні проведена масова приватизація, яка стала основою ринкової перебудови економіки. Екстремальна суспільно-політична та економічна ситуація в країні змушувала приступити до негайного й одночасного вирішення чотирьох епохальних завдань: формування держави, політичної нації, громадянського суспільства та ринкової економіки. Через відсутність достатніх національних приватних заощаджень та супротив участі у приватизації іноземного капіталу приватизація тут здійснювалася в значній мірі нетрадиційним способом — безоплатно, шляхом випуску приватизаційних майнових сертифікатів рівної номінальної вартості з урахуванням чисельності населення та вартості виставленого на приватизацію майна, наданням права кожному громадянину обміняти отриманий сертифікат на акції (паї, частки) того чи іншого підприємства, що підлягає приватизації.

Більшість великих і середніх підприємств в Україні приватизувалася шляхом їх акціонування і наступного продажу акцій: а) на аукціонах в обмін на майнові сертифікати; б) за комерційним конкурсом (за найвищою запропонованою покупцями ціною); е) за конкурсом під найкращі інвестиційні зобов'язання; г) на біржі за гроші та на інших умовах. Чимало підприємств приватизовано також через оренду з правом викупу. Невеликі державні підприємства (крамниці, їдальні, майстерні, цирульні та ін.) приватизувалися шляхом: а) викупу трудовим колективом; б) продажу на аукціоні; е) конкурсного продажу.

Однак через зрощення держави й великого бізнесу та відсутність чіткої стратегії системних перетворень приватизація в Україні й дотепер носить непослідовний, стихійний характер, залишаючи чимало лазівок для зловживань. Тому таку приватизацію народ влучно прозвав "прихватизацією". Приватизовані майже задарма ділками підприємства стали об'єктами спекулятивних угод, а відтак, перехід їх у руки очікуваного ефективного власника стає значно довшим.

Теперішні митарства приватних власників, передусім дрібних, пов'язані з нестабільністю та заплутаністю законодавства, свавіллям державних чиновників, корупційністю системи правосуддя та браком мудрої традиції пересічних громадян сприймати чужу власність виключно як недоторкану, є вірною ознакою нерозвиненості (неповноцінності) приватної власності, або незавершеності процесу інституціалізації відносин власності у суспільстві, що трансформується. Нашому суспільству на ділі ще не вдалося розмежувати владу й власність, а тому політична влада продовжує залишатися джерелом приватного збагачення і зміна політичних гравців призводить лише до чергового переділу власності. У цьому відношенні для України взірцем є західні суспільства, яким притаманні повага та гарантованість захисту приватної власності; підпорядкованість держави суспільству (держава як інструмент у руках громадян, чиї права й свободи захищає закон); чітка розмежованість влади та власності.

3.3. Економічна система суспільства та її типи

Як ми з'ясували у попередньому підрозділі, роль економічних відносин власності важко переоцінити — вони виконують роль системоутворюючого чинника у суспільстві, тобто на їх основі виростає і відтворюється уся система суспільно-економічних відносин. Економічне життя в суспільстві набуває вигляду тим чи іншим способом організованої і цілісної сукупності взаємозв'язків і відносин між людьми, або певної соціально-економічної системи.

Учені-економісти по-різному визначають поняття "економічна система суспільства". Проте найбільш узагальненим і простим для розуміння, з нашого погляду, можна вважати наступне визначення економічної системи.

Економічна система суспільства — це організована (узгоджена) у певний спосіб складна система зв'язків між усіма виробниками і споживачами життєвих благ.

Інакше кажучи, економічна система суспільства є тією великою системою, у якій органічно поєднуються різноманітні види господарської діяльності, формуючи по суті єдиний процес, єдину економіку.

Поняття суспільно-економічної системи є важливим для розуміння закономірностей історико-економічного розвитку людства, а також головних особливостей сучасних національних економік. Для виокремлення і характеристики типів суспільно-економічних систем необхідно визначити певні критерії.