Розділ «Частина четверта. Світове господарство»

20.5. Міжнародна міграція капіталу та праці

У сучасному світі, поряд з інтенсивною торгівлею товарами й послугами, відбувається активний рух між країнами і виробничих ресурсів: капіталу і праці. Це переміщення виробничих ресурсів називають міграцією.

Міграція капіталу об'єднує у собі два потоки: 1) вивіз, або експорт, капіталу за межі даної країни; 2) ввіз, або імпорт, капіталу в економіку даної країни. Вивіз і ввіз капіталу набуває вигляду закордонних (іноземних) інвестицій та банківських вкладів. Існують різні форми міграції капіталу (рис. 20.2).

Рис. 20.2. Основні форми експорту-імпорту капіталу

За суб'єктом власності капітал, що мігрує по світу, має три форми:

• приватний (належить приватним особам і компаніям);

• державний (належить державі);

• міжнародний (володіють міжнародні організації, наприклад, МВФ, СБ). За характером використання він має дві форми:

1) позичковий — це вклади у закордонні банки (при вивозі капіталу) та зовнішні позики (при ввозі капіталу);

2) підприємницький капітал — це інвестиції у підприємства (спорудження нових чи придбання вже існуючих, їх облаштування).

У свою чергу, підприємницький капітал має дві форми інвестування:

- прямі інвестиції (вкладення безпосередньо у закордонні підприємства, що дають право контролювати їх діяльність);

- портфельні інвестиції (вкладення в цінні папери закордонних підприємств з метою отримання доходів від володіння ними).

Співвідношення прямих і портфельних інвестицій є показником ролі іноземного капіталу в національній економіці. Якщо переважає частка прямих інвестицій, то це може бути передумовою модернізації вітчизняних підприємств, використання передового управлінського досвіду, збільшення зайнятості тощо. Якщо ж іноземні інвестори віддають перевагу лише придбанню цінних паперів як таких, то є привід говорити про їхні тимчасові інтереси до цієї країни, тобто суто спекулятивні наміри — отримати дохід від перепродажу цінних паперів у підходящий момент.

Географія міграції капіталу сьогодні дуже різноманітна і відрізняється від тієї, яка була раніше. Так, якщо у першій половині XX ст. капітали вивозилися переважно в економічно відсталі країни Азії, Африки, Латинської Америки, то тепер більшість прямих інвестицій спрямовується в індустріально розвинені країни. Сьогодні майже три чверті прямих іноземних інвестицій припадає якраз на розвинені країни і лише близько чверті — на країни, що розвиваються. Причому спостерігається перехресний (зустрічний) рух капіталів, за якого кожна країна виступає одночасно експортером та імпортером капіталу. Ба більше, донорами економічно заможних країн стали вже навіть країни, що розвиваються. Певна річ, таку "розкіш" дозволяють собі країни, багаті природними ресурсами (зокрема, нафтодобувні арабські країни), до них також підключилися вже нові індустріальні країни (Південна Корея, Китай, Тайвань та ін.). Однак, є й такі бідні країни, правителі яких вважають за безпечніше зберігати свої (сімейні) величезні капітали в авуарах надійних іноземних банків чи інших активах.

Основні мотиви міжнародної міграції капіталу:

- відносний надлишок капіталу в даній країні, який призводить до зниження ступеня прибутковості його застосування у ній;

наявність більш сприятливих умов ведення бізнесу за кордоном (дешева сировина і робоча сила, низькі податки, м'які соціальні та екологічні вимоги, слабка конкуренція тощо);

- можливості об'єднання капіталів кількох країн задля здійснення великих і складних бізнес-проектів, зменшення економічних ризиків тощо;

- розширення ринків збуту своєї продукції (шляхом перенесення виробництва в інші країни);