Розділ «Частина четверта. Світове господарство»

Теорія відносних переваг Д. Рікардо отримала широке визнання серед науковців. Численними емпіричними перевірками підтверджено, що міжнародна торгівля дійсно розвивається на основі економічних стимулів, об'єктивно закладених у відносних перевагах спеціалізації виробництва. То ж дана теорія по праву увійшла в золотий фонд економічної науки.

Разом з тим, новітні дослідження структури та напрямків міжнародної торгівлі виявляють певні особливості у її розвитку, які збагачують наше розуміння причино-наслідкових зв'язків у цій сфері. Тут найбільше, з нашого погляду, привертає до себе увагу одна із неокласичних теорій міжнародної торгівлі, відзначена Нобелівською премією з економіки. Це теорія співвідношення факторів виробництва, авторами якої є шведи Е. Гекшер і Б. Олін .

Теорія співвідношення факторів виробництва акцентує увагу на тому, що, по-перше, країни неоднаково забезпечені факторами (ресурсами) виробництва — працею, капіталом і землею, і, по-друге, виробництво різних товарів потребує різного співвідношення цих факторів. Адже, дійсно, за структурою виробничих витрат виділяються три типи товарів:

1) трудомісткі (наприклад, пошиття одягу, виготовлення діамантів);

2) капіталомісткі (літаки, автомобілі, турбіни);

3) землемісткі (продукція сільського господарства, деревина).

Відповідно і країни поділяються на такі, що забезпечені з надлишком: 1) або робочої сили; 2) або капіталу; 3) або природних ресурсів. Для прикладу, Китай та Індія більше за всіх забезпечені трудовими ресурсами, США — капіталом, Росія і Бразилія — лісом, Україна має відносну перевагу щодо родючих земель та кліматичних умов.

Через нерівномірність ресурсного забезпечення країн виникають відмінності у відносних цінах на ті чи інші фактори виробництва. Так, якщо в країні є надлишок робочої сили і притому вона більш дешева, ніж в інших країнах, то і продукція цієї країни буде більш дешевою на світовому ринку. Так само в країнах з надлишковим капіталом більш дешевим буде виробництво капіталомістких товарів, а в країнах із надлишком природних (в т.ч. земельних) ресурсів відносно дешевшою буде їх продукція. Приміром, Китай сьогодні сповна використовує свою відносну перевагу у дешевій робочій силі, США — у дешевому позичковому капіталі, Туреччина — у дешевих середземноморських курортах. Таким чином, неоднакова забезпеченість ресурсами зумовлює різні порівняльні переваги країн і, відповідно, визначає напрямки міжнародних торговельних потоків.

Згідно з теорією Гекшера-Оліна, міжнародна торгівля — це, в основі своїй, обмін надлишкових факторів виробництва на дефіцитні. Країни експортують ті товари, для виробництва яких у них є надлишок відповідних факторів (ресурсів), а імпортують ті, для виробництва яких їм бракує певних факторів узагалі чи в достатній кількості. За умов вільної торгівлі між країнами, стверджує ця теорія, відбувається вирівнювання цін на фактори виробництва, тобто досягається загальна (глобальна) економічна рівновага.

Отже, обмін товарами й послугами між країнами є економічно взаємовигідною справою. Він відкриває великі можливості для підвищення ефективності національної економіки та добробуту суспільства.

Проте, за загальним визнанням економістів і це засвідчує статистика, в сучасній міжнародній торгівлі продовжує існувати нееквівалентний обмін. Під останнім розуміється обмін за цінами, які відхиляються від альтернативної вартості. Жертвами нееквівалентного обміну стають країни зі слабкою ринковою економікою, які фактично виконують роль сировинного придатку ("світового села") індустріально розвинених країн. Такі країни, а до них відноситься сьогодні і Україна, які експортують переважно сировинні товари й імпортують в основному готові промислові вироби, знаходяться, як правило, у невигідному становищі із трьох причин.

По-перше, ціни на сировинні товари (мінеральна і сільськогосподарська сировина) часто зазнають сильних коливань, тоді як ціни готової продукції більш стійкі;

По-друге, на ринках багатьох сировинних товарів існує монополія покупця (монопсонія): великі компанії, які панують на ринку, користуючись розрізненістю експортерів, встановлюють монопольно низькі закупівельні ціни. Водночас і ринки промислової продукції також монополізовані тією чи іншою мірою, від чого потерпають імпортери, зазвичай із менш розвинених країн.

По-третє, що вищий ступінь технологічної складності виробу, то більшою в ціні є частка доданої вартості. Отож, експортуючи готову і, тим паче, технологічно складну продукцію, країна фактично продає не лише сировину, але й працю своїх працівників, зайнятих в усіх суміжних галузях виробництва. А та країна, яка експортує сировину, фактично поступається правом на його переробку, а значить, і на привласнення усієї доданої у цьому процесі вартості. Ось чому індустріально розвинені країни одержують від міжнародної торгівлі значно більше вигоди, аніж аграрно-сировинні країни. Ще більша вигода дістається тим країнам, які користуються своїми особливими перевагами на ринку послуг (банківських, страхових, аудиторських тощо).

Зазначені вище обставини зумовлюють необхідність формування системи державного і міждержавного регулювання торговельних відносин між країнами.

20.3. Зовнішньоторговельна політика держави: протекціонізм чи вільна торгівля?

Враховуючи виключне значення зовнішньої торгівлі для розвитку національної економіки та підвищення добробуту населення, а також загрози для внутрішньої стабільності, пов'язані із надмірною економічною залежністю країни від світового ринку, кожна держава береться проводити власну торговельну політику.

Зовнішньоторговельна політика — це політика держави, спрямована на зміцнення позицій країни на світовому ринку та підвищення ефективності зовнішньої торгівлі як фактора розвитку національної економіки.

Історично склалися два протилежних типи державної торговельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм (від лат. — прикриття, захист) — це політика захисту національного товаровиробника від іноземних конкурентів.