Розділ «Остання промова шамана»

Горохов повернув із каналу якнайдалі в хащі, куди хвилі з галявини і з каналу могли доходити вже дуже послаблені; прив’язав берестянку до дерева, ліг на її дно, закутавшись у ковдру, і заснув, злегка погойдуючись на хвилях.

Прокинувся він пізно від виття Пеструхи. Розплющивши очі, він побачив, що вода, яка піднялася за ніч, притиснула берестянку до гілок дерева. Собаку так сильно стиснуло, що він не міг ворухнутися. Щоб звільнити його, довелося вдатися до ножа й зрізати кілька гілок. Горохов спробував зміряти глибину й не зміг дістати дна, а весло разом із рукою було більш як два метри.

«Ну й повінь! — подумав якут, — тепер уже звірину дорогою на зустрінеш: які не встигли втекти — потонули».

Пеструха, звільнена з полону, обнюхувала торбину, махаючи хвостом й улесливо поглядаючи на господаря.

— Зголодніла, бідолаха! — здогадався він. — І справді час поїсти, тільки їжі в нас обмаль й чаю зварити не можна. А дичини вже немає!

Він дістав із торбинки коржик і копченого гуся, захопленого з багатого запасу, підвішеного під дахом землянки; почав їсти, віддаючи собаці необгризені кістки й обрізки.

— Ех, останнього гуся їмо, Пеструхо! — звернувся він до собаки. — Весь наш запас уже затопило — ніхто не врятував, шкода!

Цей запас нагадав йому про Раку, її турботи про нього, і йому стало сумно. Згадав він Козаче й свою стару, сварливу дружину, через яку він часто йшов із дому до сусідів або наймався каюром до купців. І він подумав, що можна ще спробувати забрати Раку, — онкілони, мабуть, зупинилися на першій сухій галявині, сплять після нічної тривоги і втечі. Можна підпливти, пробратися на узлісся й дочекатися, коли Раку з’явиться десь поблизу, гукнути її, забрати — і в човен. По воді онкілони не доженуть. Його товариші сьогодні до вечора мають ще чекати, а якщо навіть пішли, то першого дня далеко не відійдуть, по сліду їх можна швидко наздогнати. Горохов зметикував, що за ніч він відплив тільки до наступної галявини, тобто кілометрів три-чотири, не більше, — отже, повертатися недалеко.

Вирішивши так під час сніданку, якут відв’язав берестянку й поплив на північ. Сонце вже давно зійшло й часом з’являлося поміж хмарами та пригрівало. При денному світлі картина повені не справляла такого моторошного враження, як уночі. Вода виблискувала, струмувала, стіна лісу відбивалася в дзеркалі озера. Горохова здивувала лише велика кількість усякого сміття, яке плавало на поверхні води в лісі й на каналах; тільки на галявинах, звідки вода розтікалася на всі боки, поверхня її була чистою. Діставшись швидко до галявини, де було стійбище, він вирішив поновити запас провізії — підплив до землянки, затопленої вище дверей, заліз на дах і через димовий отвір зняв кілька пар копченої птиці, підвішеної знизу; на радощах навіть віддав цілу качку Пеструсі, якій вранці дісталося дуже мало. Собака гарчав від задоволення, приліг і почав смакувати.

Потім він поплив далі у напрямку, в якому вночі пішли онкілони. Каналом у лісі довелося пливти серед листя, гілок і всякого мотлоху, піднятого водою. Траплялися мертві птахи й дрібні чотириногі; на одному дереві він помітив куницю, що притаїлася, і, з мисливської жадібності, убив її ударом весла.

— Хоч і літнє хутро, а на капелюх годиться, однаково з голоду пропаде, — пробурчав він, підбираючи здобич.

Посуваючись на північ, він помітив, що озера пузиряться менше й вода не така глибока, — весло вже діставало дна.

— Ех, шкода, нема Матвія Івановича — він пояснив би мені, звідки стільки води пре із землі. Розкрилися безодні земні, як сказано в писанні, і почався потоп. Дякувати Богові, що безодні небесні ще не топлять зверху, це було б зовсім погано.

Після полудня вода в каналах і на галявинах стала зовсім мілкою, видно було верхівки невеликих кущів, а навколо озер — на галявинах очерет; довелося пливти тихо, щоб на щось не настромитися. Потім берестянка раз у раз почала чіпляти дію й нарешті стала. Горохов виліз і побрів пішки, але тягнув човен за собою. Скоро довелося висадити й Пеструху, а торбину надягти на себе, щоб тягнути майже порожній човен по траві, ледве вкритій водою. Нарешті він вибрався на галявину, що являла собою мокрий луг; тільки подекуди в западинах блищала вода. Галявина була наповнена чотириногими: стада биків, табуни коней, косяки оленів, кілька сімей носорогів почасти паслися, почасти відпочивали, лежачи на траві; у кущах хрюкали кабани, риючись у мокрій землі.

«Ох і багато їх набралося тут! — подумав Горохов. — Натомилися, мабуть, бідолашні, усю ніч по воді хлюпаючи без відпочинку… А ось і мисливці!»

Він помітив, що вздовж узлісся за кущами повзуть рачки вампу, підбираючись до найближчого табуна коней. Тварини, внаслідок своєї численності, очевидно, не були так насторожі, як звичайно, і вампу були зовсім близько від них. Горохов налічив осіб двадцять. Найближчий був кроків за сорок від куща, за яким він спостерігав, затискаючи морду Пеструсі, щоб вона не гавкала.

«Ех, полякаю я їх! Нехай знають, що блискавка й громи ще діють!» — вирішив він і прицілився так, щоб куля пролетіла над головами вампу. Коли розсіявся дим, вампу вже не було видно, тільки коливання кущів свідчило, що вони сховались у ліс, звідки долітав їхній крик, який поступово віддалявся. На галявині постріл теж спричинив збентеження, — тварини, що лежали, скочили, одні стада бігли туди, інші сюди.

«Якщо вампу тут, значить, онкілони не так близько, — вирішив Горохов. — А добре, що я їх налякав, а то міг би сам на них наразитися!»

Він потяг берестянку далі, але скоро стало зовсім сухо, на стежці траплялося каміння — і можна було пошкодити дно. На узліссі наступної галявини він побачив високу, примітну здалеку тополю з роздвоєною верхівкою й вирішив залишити човен тут; він підняв його на розгілину стовбура, поклав туди ж торбину й посадив Пеструху, прив’язавши її за нашийник до мотузки берестянки; пішов далі порожняком. Кілометрів за два далі він почув попереду голоси й відчув запах диму. Обережно діставшись до узлісся, Горохов почав спостерігати. У різних місцях галявини палали вогнища, навколо яких стояли, сиділи й лежали онкілони; на вогні смажилося м’ясо, і запах його приємно лоскотав ніздрі якута. Мабуть, тут зібралося все плем’я або більша його частина із затопленої місцевості, і, як завжди, кожний рід тримався окремо біля свого багаття. Навскоси від місця спостереження, навколо одного з багать, стовпилось особливо багато людей, і Горохов вирішив, що там має бути рід Амнундака. Він підкрався узліссям ближче, опинився кроків за тридцять й розрізнив Амнундака, оточеного ватажками інших родів. Обговорювали питання, чи розсіятися по сухих галявинах аж до безплідної північної частини улоговини й узятися негайно за будування землянок через близькість зими або ж чекати спаду води, щоб повернутися на старі звичні місця. «От дурні! — подумав Горохов. — Вони ще сподіваються, що вода піде кудись. Не знають, скільки там цієї води».