Розділ «Остання промова шамана»

Тут якут звернув увагу на те, що на галявині зовсім не було снігу, як не було його й там, де скінчилася вода. Очевидно, він уже встиг розтанути, тому що було зовсім тепло — повінь неначе повернула літо в улоговину.

По інший бік багаття сиділи жінки й діти. Горохов упізнав Аннуен та інших жінок, але Раку не було видно.

«Чи не повернулася вона до свого роду, як удова? — подумав він і почав придивлятися до жінок коло інших багать; біля сусіднього сиділи люди роду, найближчого до стійбища вождя, звідки була й Раку; але й тут її не було. — Куди вона поділася! Пішла кудись чи спить? Зачекаю. От скоро вони будуть їсти, тоді мають усі зібратися».

Трохи пізніше жінки гукнули, що м’ясо готове; усі розійшлися по своїх родах і сіли навколо багать; жінки почали роздавати палички з м’ясом і коржики. Але Раку не з’явилася ні до роду Амнундака, ні до свого. Це стривожило Горохова, і він подумав, чи не вбили Раку онкілони, караючи за непослух наказу вождя. Нічим іншим не можна було пояснити її відсутність, можливо, тільки під час землетрусу Раку придавило в землянці, що обвалилася.

— Невдача виходить! — пробурмотів він. — Марно я витратив час. Треба скоріше забиратися — сонце вже схилилося на захід.

Тут його увагу привернула поява десяти озброєних онкілонів, які вийшли з лісу неподалік від того місця, де він ховався. Вони підійшли до Амнундака й поклали до його ніг кілька палиць і списів вампу.

— Ти послав нас, великий вождь, обшукати те місце, звідки недавно пролунав грім, — сказав старший. — Ти подумав, що повернулися білі чаклуни. Але ми бачили там багато великої дичини й знайшли ось це, — він показав на дрючки. — Білих чаклунів або слідів їх ми не знайшли.

— А все-таки вони вештаються недалеко від нас! — сказав Амнундак. — У вампу нема громів. Усі добре чули грім.

«Добре, що в них нема собак! — подумав Горохов. — А то б мене вже давно вислідили».

Але наступні слова вождя дуже стривожили його:

— Скажіть головам родів, що треба зараз вислати всіх воїнів оглянути ліс навколо нашої галявини. Білі чаклуни близько й принесли нам нове лихо.

Воїни пішли обходити багаття, розносячи наказ. Горохов зрозумів, що він не встигне піти досить далеко й вирішив перечекати облаву по сусідству, забравшись на дерево. Він зараз же відбіг трохи вглиб лісу, обрав зручне дерево й заліз високо вгору; виявилося, що крізь гілки видно всю галявину. Сівши на розгіллі, він побачив, як від усіх багать потяглися в різні боки озброєні воїни і, дійшовши до узлісся, утворили ланцюг, який проник у ліс. Праворуч і ліворуч від його дерева теж пройшли воїни, але вони шукали на землі, лазили в хащі кущів і підліску, навіть нишпорили списами, а подивитись угору не здогадалися. А втім, якут сидів високо, притиснувшись до стовбура й у темному одязі; його ховали гілки, хоча й без листя, але крізь їхню сітку роздивитися його можна було б, тільки знаючи, що він нагорі.

Облава тривала години дві, і сонце вже сховалося за гори, коли з усіх боків на галявину повернулися стомлені воїни й розташувалися коло своїх багать відпочивати. Горохов зліз із дерева й прокрався знову на узлісся до роду вождя. Той сидів поруч із шаманом; йому щойно доповіли про марність пошуків. Він був стривожений і незадоволений, а шаман сказав:

— Накажи зараз зібрати всіх голів родів сюди на раду. Амнундак наказав, і до всіх багать побігли воїни.

«Що ще задумав старий чаклун? — подумав Горохов. — А Раку й тепер ще нема. Усі жінки піднялися й відходять від вогню, звільняючи місце; усіх видно, крім Раку. Не інакше, що вони її згубили, бідолашну!»

Коли всі представники родів зібралися й сіли навколо багаття, шаман підвівся та, піднявши голову й простягнувши руки вперед, почав таку промову:

— Велике лихо спіткало наше плем’я. Скільки разів тряслася вже земля і руйнувалися наші оселі відтоді, як прийшли білі чаклуни на нашу землю, де ми раніше жили спокійно! Вони прийшли й побачили, що тут добре жити, краще, ніж у них, де завжди лежить сніг і сонце не гріє. Вони побачили, що тут є ліси й усякі трави, добрі пасовиська й багато диких звірів, а в нас багато оленів. І надумали вони знищити наше плем’я, щоб заволодіти нашою землею й стадами. Вони висушили священне озеро, але ми повернули його кривавою жертвою. Вони зробили так, що стало холодно, і зима почалася на місяць раніше, і сніг не танув. Вони гадали, що ми всі замерзнемо. Цього не сталося — ми тримали вогні в оселях і зігрівали себе. Тоді вони вирішили вигнати нас із осель потопом; знову затряслася земля, і вода ринула з неї і затопила наші галявини й оселі. Ми врятувалися: голос духів неба направив нас сюди, де води немає. Але наші оселі зруйновано, наші стада розбіглися… Чи довго ми терпітимемо це? Зима близько, ми всі загинемо, і білі чаклуни заберуть нашу землю. Вони чекають на це. Вони там, на краю снігів, сидять і чекають, а той, хто залишився з нами, вистежує, куди ми пішли. Він ходить тут поблизу, але його не можуть знайти.

Шаман зупинився й звів дух; погляди всіх були спрямовані на нього в напруженому чеканні.

— Треба покінчити з білими чаклунами. Ми зустріли їх як почесних гостей, дали їм житло, їжу й молодих жінок. Вони заплатили нам нечуваним лихом… Чи так я кажу, онкілони?

— Правда, це все правда! — пролунали голоси ватажків.