Розділ «Джон»

Він не був високим на зріст, цей Тормунд Велетнебій, але боги подарували йому широкі рамена та чимале черево. Манс Розбишака нарік його Тормундом Гучним Рогом за міць легенів і полюбляв казати, що Тормунд своїм реготом збиває сніг з гірських вершин. Коли ж Тормунд лютував, його ревище нагадувало Джонові голос розбурханого мамута.

А того дня Тормунд лютував особливо часто і гучно. Він волав, він лаявся, він гатив кулаком по столі так, що перекинув і розлив глек води. Дичак не відпускав од себе ріг меду, тому слина, якою він бризкав разом із погрозами, була присмачена солодким. Тормунд назвав Джона Сніговія боягузом, брехуном, перевертнем, прокляв як чорносердого, хитро гойданого колінкаря, грабіжника та стерв’ятника, звинуватив у намірі вграти весь вільний нарід просто в дупу. Двічі він кидав ріг Джонові у голову, не забуваючи перед тим його спустошити — не з таких був Тормунд, щоб марнувати добрий мед. Та Джон не дозволив собі перейматися: жодного разу не підвищив голосу, не відповів погрозою на погрозу… але не поступився ані крихтою того, чим не збирався поступатися.

Нарешті, коли ззовні намету вже видовжувалися полудневі тіні, Тормунд Велетнебій — Голос-у-Піднебессі, Гучний Ріг, Криголам, Громовий Кулак, Ведмежий Жених, Медовий Король у Краснокутті, Речник Богів і Батько Воїнів — тицьнув уперед свою дебелу правицю.

— Ну гаразд, згода. І хай пробачать мені боги. Бо десь там є сотня матерів, які не пробачать ніколи.

Джон схопив простягнуту руку і потиснув її. Слова обітниці загриміли йому в голові. «Я — меч у темряві. Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.» І для нього особисто — новий рядок. «Я — сторож, який відчинив браму і пустив до неї ворога.» Багато б він віддав, щоб упевнитися, чи правильно чинить. Але вже зайшов надто далеко, щоб вертати назад.

— Згода і угода, — відповів Джон.

Тормунд стиснув йому долоню, трохи не розтрощивши кістки — принаймні у цьому він анітрохи не змінився. Борода теж лишилася тією самою, хоча обличчя під кущем білого волосся схудло і змарніло, а червоними щоками пролягли глибокі ущелини зморщок.

— Краще б Манс тебе вхекав, поки мав змогу, — буркнув Тормунд, намагаючись перетворити Джонову руку на кашу з м’яса та кісток. — За миску юшки та кусень хліба віддати золото, ще й хлопчиків на додачу… тяжка ціна. Куди подівся той добросердий юнак, що я колись знав?

«Його обрали князем-воєводою.»

— Я чув від людей, що чесна угода лишає обидві сторони невдоволеними. То що, за три дні?

— Аби ж дожити ці три дні. Дехто з мого племені плюне мені в вічі, коли почує твої умови. — Тормунд нарешті відпустив Джонову руку. — Твої ґави теж бурчатимуть, якщо я хоч трохи їх знаю. А маю ж знати — побив вас, чорних дупаків, стільки, що й не порахую.

— Краще не згадуй про таке надто гучно, коли опинишся на південь від Стіни.

— Гир! — зареготав Тормунд. Тут теж нічого не змінилося; старий і досі реготав часто, лунко та охоче. — Розумно кажеш. Бракувало, щоб чорні пташки задзьобали мене на смерть.

Він ляснув Джона по спині.

— Коли мій нарід опиниться за Стіною в безпеці, ми з тобою за це трохи вип’ємо і закусимо. А доти…

Дичак стягнув обруч з лівого плеча і кинув Джонові. Потім зробив те саме з його близнюком з правого плеча.

— Ось тобі перша данина. Мені ці обручі дісталися від батька, а йому — від діда. Тепер вони твої, ниций чорний байстрюче.

Важкі, товсті прикраси було викувано зі старого золота, карбовано прадавніми рунами першолюдей. Тормунд Велетнебій не знімав їх, відколи Джон уперше його побачив; обручі здавалися його частиною так само, як біла борода.

— Браавоські лихварі перетоплять обручі на золото. Сум і сором. Краще б ти їх не віддавав.