Розділ «26»

Ранкові телефонні дзвінки, звідтоді, як я тимчасово змінила місце роботи, стали для мене нормою. Втім, не було жодних сумнівів, що сьогодні теленькання телефону не збудить мене з самого ранку.

— Доброго ранку, Валеріє, — почула я голос Олексія. — У мене неприємності, Лєна вмерла. Я ще не знаю подробиць. Розумію, що ти наймалася на роботу не для того, щоб виконувати мої особисті доручення, але все-таки, не могла б ти допомогти мені з похороном? Боюся, що сам не впораюсь.

— Так, звичайно, Олексію Никифоровичу! Що треба зробити?

— Я пришлю по тебе водія, а сам поки що поїду в морг, дізнаюся про причину смерті. Попередньо мені сказали, що вона впала зі сходів і зламала шийний хребець. Залишилося встановити: сама, чи хтось допоміг. У будь-якому разі, я подзвоню тобі за півгодинки… — він уже зібрався покласти трубку, але я своїм криком не дала йому цього зробити.

— А-а-а… Зачекайте! — мені згадалося, Олексій Никифорович говорив про те, що Артема, коли злодії отримали гроші, мали доставити до матері. Я не бачила хлопчика в будинку, а значить… Ні, краще переконатися! — А як Артемчик? Його знайшли, привезли? — не знаючи, як коректніше запитати, мимрила я.

— Сина в домі не було. Його немає, і я не знаю, що з ним. Цим питанням мені теж необхідно займатися, тільки я поки не вирішив, як. Ну все, до зв’язку, Валеріє.

— До зв'язку…

Лєна померла. Я тепер не могла ні поговорити з нею, ні якось по-іншому з’ясувати питання, що так мене мучило. Вона була організатором злочинів, чи ні? Втім, я схиляюся до думки, що таки була. Але тоді виходить, що небезпека минула. А що, як ні? Черв’ячок сумнівів не давав мені спокою. У будь-якому разі розслаблюватися не можна… А час усе покаже. Проте, зараз у мене є інші проблеми, якими слід займатися.

Що ж, тепер мені доведеться зіштовхнутися з ще однією життєвою ситуацією. Відверто кажучи, на похороні я була всього двічі в житті й скажу, що це видовище не для нервових.

Збирання не зайняло в мене багато часу. Коли я вже готувалася обережно залишити житло, мене перехопила мама.

— Мало того, що тебе ніколи не буває вдома, ти ще й не вважаєш за потрібне перекинутися з матір'ю двома словами! — накинулася вона. — До речі, дзвонила твоя Соня, грозилася днями приїхати. Та ти мене взагалі чуєш, чи ні?! — голос у матері ставав дедалі голоснішим і злішим.

Я її чула, проте не могла зрозуміти, звідки в нашій квартирі з’явилися ці туфлі з крокодилячої шкіри, що коштували майже чотириста доларів. На матусині не схожі, та й я собі такого задоволення дозволити не могла. Мовчки приміряла взуття і зрозуміла: точно не наше. Туфлі були завеликі, а якщо завеликі мені, то й на маму ніяк не підходять (у неї нога мого розміру). До того ж, мого вчорашнього взуття ніде не було. Та ніколи було над цим роздумувати. Я мала купу інших, нагальніших справ.

— Ну, все, мамо, па-па, мені треба бігти.

Я взула розтоптані босоніжки і, не давши дорогоцінній матері продовжити бесіду, вискочила за двері.

Поки спускалася сходами, намагалась пригадати, де я могла посіяти свої та придбати чужі туфлі. І раптом… Та це ж саме те взуття, що я з переляку начепила в будинку Лєни, навіть не помітивши, що воно на мене завелике.

Поки чекала машину біля під'їзду, подзвонив Стас.

— Подруго, мало того, що ти хотіла стати «домушницею», бачу, тепер перекваліфікувалася на «мокрушницю»?

— А що трапилося? — спробувала я зіграти безневинність.

— Ти мені мізки не пудри! Знаєш, що Лєнка, колишня дружина Олексія, відкинула’ ратиці? Та не бійся. Точно знаю, сама померла, звалилася зі сходів. Сорока на хвості принесла, що менти ніякого криміналу не побачили, тому можеш не хвилюватися. Єдиного не зрозумію: якого дідька ти туди поперлась, могла ж на «мокруху» нарватися? Відмазували б тебе усім миром. Начебто ти мені розумною дівчиною здалася, а такі дурниці робиш, що аж страшно стає! Добре, що ментам «висяка» не треба, то вони з себе всі повноваження й скинули. Пощастило тобі…