Розділ «26»

— Угу, — мукнула я у відповідь, дивуючись із оперативності в поширенні новин.

— Та ти не мукай, я в справі дзвоню. Може, тобі допомога потрібна, чи побалакати хочеш? Мене, до речі, з лікарні виписують, тому я тепер до твоїх послуг.

— Стасику, поговорити нам обов'язково треба. Тільки не сьогодні. Давай я тобі завтра подзвоню, — почала канючити я.

— Завтра, то й завтра. Дров більше не ламай, і прошу тебе: послухай бувалого в бувальцях, не пхай носа не в свої справи. Всяке трапитися може. Дзвони…

Цілий день минув у підготовці до похорону. Олексія навіть не бачила, ми тільки спілкувалися по телефону. Неприємна ця справа, але нічого страшного в похороні нема. До того ж, місячний контракт роботи в Олексія Никифоровича добігає кінця, а мені вже, як, втім, і вам, стало зрозуміло: ніяка охорона, а особливо така, як я, йому не потрібна.

Потім пролетіло ще кілька днів, як брати-близнюки схожих один на одного. У детектива я більше не гралася, згадуючи гіркий досвід. Закрутилась у вирі подій, що мене не стосувалися, проте… Ніколи не думала, що чужі проблеми можуть забирати так багато часу й сили. Без задніх ніг падала в ліжко й миттю засинала, хоча, з іншого боку, це було й добре, бо муки сумління, що гризло мене першого дня після того, як я ганебно втекла, побачивши мертве тіло, залишилися десь далеко. Тепер я точно знала: щоб забути про ці муки й іншу щиросердну дурню, треба знайти собі заняття і з головою в нього поринути.

Залишався тільки Стас, який щодня надзвонював і вимагав аудієнції. Так, саме аудієнції, бо вперше за весь час я була неймовірно заклопотана, мій день доводилося розписувати буквально по хвилинах.

Похорон, як і хотів Олексій Никифорович, був дуже пишний і дорогий, але попри кількість люду тут ніхто не плакав, не побивався через таку безглузду й жахливу смерть молодої жінки. Дехто крутив у руках носовички, а були й такі, що торкали ними зовсім сухі очі, намагаючись змусити оточення повірити в щирість їхнього жалю. Переважно це були знайомі Олексія.

З усього цього натовпу особливо вирізнялися дві жінки, проте не красою чи одягом. Швидше, навпаки. Надто сірими вони здавались на тлі інших «засмучених»: очі згаслі — напевно, на їхніх обличчях читалася справжнє горе. Коли я підійшла, щоб запросити їх на поминальний обід, обидві забентежилися й почали відмовлятись. А одна розридалася.

— Та хіба ми через обід сюди прийшли? — крізь сльози мовила вона. — На Лєночку хотіли востаннє глянути. Ми дружили з нею, разом жили в гуртожитку… Знаєте, дехто як кіт із собакою, а ми — як одна сім'я. Віра, я й Лєночка. А тепер її немає…

— Тоді я попрошу, щоб водій відвіз вас до гуртожитку, чого в такому стані їхати через усе місто, — наполягала я. — Чи ви вже не живете в гуртожитку? — я згадала, що роки юності Лєни давно минули, і, можливо, я цим ще ображу їх.

— А де ще нам жити? Хоча, було колись, що я сама в кімнаті залишилася, але Віра знову до мене перебралась. Чоловік у неї непутящий був. А Лєночці, здавалося, пощастило, та… — жінка знову зайшлася в риданнях.

Я посадила обох у машину й попросила дозволу зайти до них колись у гості. Навіть не думала, навіщо це роблю, але підсвідомо, незважаючи на те, що Лєна вже була мертва, хотіла дізнатися про неї якомога більше.