Розділ без назви (32)

–Розкажіть, подруго Волошко, про ваші подальші взаємини зі Стодолею. Після того як ви дізналися, що він перекинувся до більшовиків.

Вона знов почала з того, чого я від неї не вимагав.

По тому, як Михася дізналася, що Стодоля живий, вона стала почуватися значно ліпше. На людях того не показувала і далі вдавала нещасну, плакала за Васильком. Більше того: у глибині душі вона намагалася його виправдати і врешті-решт переконала себе, що Стодоля менше винен за тих, хто примусив його рятуватися втечею до більшовиків. Михася була впевнена, що він нікого не видає, інакше впало б чимало криївок, адже Стодоля знав більше, ніж хто.

Та разом з тим її мучила думка, що рано чи пізно ця таємниця випливе. Сум, Дзідзьо, Гак ходили селами, майже не криючись, збирали харчові припаси, пили-гуляли, і Михася не мала сумніву, що вони теж уже завербовані, тим більше про Гака вона знала напевно. А якщо так — то з лихої чи доброї волі хтось із них заговорить. Ще швидше таємниця могла сприснути з язика Гакової дружини Параски, яка вже перестрічала Михасю в Багатківцях, закликаючи пожити в неї.

Становище було зовсім хитким, і лихе передчуття не полишало Михасю. Та вона мусила змиритися з тим, що є, мусила вичікувати, поки відбудуться якісь зміни. Михася й гадки не мала викривати ­Стодолю перед Організацією, була впевнена, що його відразу знищать, не заглиблюючись у тонкощі справи.

— Подруго Волошко, — втрутився я на цьому місці. — Уже не вперше чую від вас про якісь зміни. Ви і Стодолі казали, і нині кажете, що очікували якихось змін. Що після них ви змогли б із ним жити. Як то розуміти?

— Які зміни? — перепитала вона. — Ну, різне ­могло статися. Наприклад, розпочалася б війна між Заходом і Совєтським Союзом… Тоді більшовики повтікали б, а наші пробачили б Василькові, бо він нікого не видав…

— Ви справді вірили в такі зміни?

— А чому ні? Про цю війну нам весь час розповідали наші провідники. Мовляв, тримайтеся, ось-ось американці підуть на совітів і тоді ми виборемо Україну.

— Я не про те. Ви справді вірили, що наші пробачать зраду?

— Так, — кивнула вона. — За чесного розслідування могли пробачити. Адже Василько, будучи серед більшовиків, хотів допомагати своїм. Хотів, щоб не гинули люди. А ціль освячує засоби. Хіба ні?

— Не завжди.

— Я вірила в це. Але… — вона сумно всміхнулася, торкнувшись перлів на смаглявій шиї.

— Але що?

— Насправді мене ніколи не залишало передчуття, що все це закінчиться катастрофою. Відчуття про­гару не відпускало мене ні на мить. Переслідувало навіть уві сні.

Я саме докінчив сторінку. Відклав убік списані ­аркуші і вставив сім чистих із шістьма кальками. Виходило всього тринадцять. Дідькова дюжина. Але на «Ундервуд» це не впливало, апарат працював бездоганно. Совіцькі машинки, які ми позичали з їхніх установ, часто пробивали у цигарковому папері діри.

Поки я ладував аркуші під валик, вирішив поставити запитання поза протоколом:

— А такий засіб, як захоплення провідника Буревія, теж освячується шляхетною ціллю?

— То зовсім інше, — сказала вона. — Буревій хотів убити Василька задурно.

— Може, вам потрібна перерва?