Розділ без назви (32)

Я прибрав руки з клавіш і склав їх на грудях. Уважно дивився на Михасю, яка примовкла, перебираючи перли на шиї.

— І ви, подруго Волошко, справді більше ні з ким із підпільників не стрічалися? Ви послухалися Стодолю? — спитав я.

— Ні, чому ж… Я стрічалася з багатьма. Дехто й сам до мене приходив.

— Хто?

— Якось у Раковець до мене прибігла зв’язко­ва ­Соня. Вона сказала, що більшовики схопили ­Магдалину.

— Санітарку?

— Так. Магдалина випила отруту, але її відкачали. Біля неї знайшли бандажі, марлю. Москалі здогадалися, що десь недалеко є ранений. Соня попросила, щоб я збігала до Соснова і сказала про це підпільниці Теклі. Аби та далі передала людям з Організації. Адже під тортурами Магдалина могла заломитися й сказати, кого і де вона перев’язувала.

— І ви ходили до Соснова?

— Звичайно. Я все переказала Теклі.

— Більшовики знайшли пораненого?

— Не чула. А Магдалину повезли до Тернополя.

— З ким ви ще зустрічалися?

— Ну, з ким… — Михася теребила перли на шиї, і я боявся, щоб не обірвалася нитка й вони не розсипалися. — Я ще провідувала Півонку. Її наречений Рись теж загинув. Трохи раніше, біля Вівся.

— Чому теж?

— Бо я вдавала перед Півонкою, що Стодолі немає живого. І коли вона плакала за Рисем, я так само плакала за Васильком.

— Вам не соромно було проливати нещирі сльози?

— Я плакала щиро. Бо Василько був направду пропащий. Рись упав, як герой, а мій занапастив себе у неславі.

«Мій». Мене аж пересмикнуло це слово. Я мимоволі надрукував замість нього «Стодоля», котрий «занапастив себе у неславі». Так було правильно. Принаймні формулювання грало на користь допитуваної. Але прямодушне слівце так мене зачепило, що наступне запитання перекреслило всю поблажливість до Михасі.

— А ви не думали про те, що криївку біля Вівся міг всипати ваш суджений? Що наречена ката лила крокодилячі сльози перед нареченою жертви?

Не знаю, чому я так розхвилювався. Можливо, тому, що після падіння криївки біля Вівся я теж плакав. Уперше в дорослому житті заплакав тоді за командиром Бондаренком, чий голос озвався в мені й тепер: «Працювати і славно вмерти».