Розділ без назви (32)

— Васильку, отямся. Хустина в мене позичена.

— Вибач… Не знаю, що мною колотить. Або знаю! Як не поїдеш зі мною, то що тут будеш робити?

— Побачу, — кинула Михася. — Десь притулюся.

— До кого?

— Хто покличе.

Дражнячи його, вона засміялася:

— Може, той-таки Сулима. Покличе на зиму.

Це розгнівило Стодолю.

— Ти забула, як тобі в нього було? Знайшла ідеал… Ще не відомо, що з ним станеться завтра.

— Невідомо. Але про тебе я теж наперед нічого не знала.

— І зараз не можеш знати. Я ще так виправдаюся перед людьми, що будеш пишатися мною. Ось побачиш. Але нині будь обережна, доньцю. Уникай людей з революції. Не стрічайся ні з ким.

— Чому? Чому я ні з ким не можу стрічатися?

— Бо як раптом дізнаються про мене, то скажуть, що ти вивідувала.

— Мені вже нічого не страшно.

— Тоді скажи мені правду, — попросив Стодоля. — Якби я поїхав надовго, ну, може, на рік… Ти знайшла б собі іншого?

— Знаєш, у чому моя біда, Васильку?

— Скажи.

— У тому, що я вже нікого не зможу кохати, крім тебе.

— Справді?

— Нікого, — повторила вона.