Розділ без назви (32)

Мені не хотілося сідати за машинку. Здавалося, що все розпитано й запротокольовано. Залишилося написати обвинувальний висновок. Але то вже належало не до моєї компетенції.

Годилося тільки надати підсумкового завершення допиту Михайлини Стасів, оскільки ставити крапку на такій суворій ноті, як святотатство нареченої ката, було б і не зовсім логічно, і несправедливо до ареш­тованої, котра на всі запитання відповідала з граничною щирістю.

Тому я знов сів на своє робоче місце, Михася — навпроти.

— Найбільшою вашою провиною, подруго Волошко, я вважаю те, що ви не повідомили Організацію про перехід Стодолі до більшовиків. Яка головна причина спонукала вас до замовчування зради?

— Я боялася, що викриття Стодолі призведе до ­його негайної ліквідації. Через те вирішила спершу вийти на провідника Лемеша і залагодити справу без жертв.

— Тобто згодом ви зізналися б, що Стодоля є перекинчиком?

— Якби мені вдалося зв’язатися з провідником Лемешем, то я неодмінно мусила б йому повідомити, що Стодоля тимчасово перебуває у більшовиків, але нікого не видає.

— Чому ж ви не робили помітних спроб у пошуках провідника Лемеша? Натомість таємно зустрічалися зі Стодолею.

— Я вже пояснювала мотиви такої поведінки. На своє виправдання можу сказати лиш те, що в моїх показах немає жодного слова брехні.

На цьому можна було ставити крапку. Хоч би що я дописував до протоколу допиту Михайлини Стасів, які б пом’якшувальні обставини не шукав, за суворими законами Організації вона підлягала знищенню.

Мені залишалося тільки поставити під протоколом загальник:

«Арештована складала зізнання добровільно.

Постій, дня 17. IХ. 1947 р. «252».

«252» — таким був мій особистий код.

Все. Єдине, що могло врятувати Михасі життя, — це її згода допомогти СБ захопити або зліквідувати Стодолю. Проте сама вона, мабуть, більше сподівалася на молитву. Михася відійшла в куток, опустилася на коліна і, склавши на грудях руки, звела очі до Діви Марії.