Розділ без назви (32)

— По-вашому, це не є святотатством? — спитав я.

Її рука сіпнулася на шиї, і сталося те, чого я боявся. Нитка тріснула, білі перлини бризнули на стіл, на підлогу, розкотилися в усі боки.

— Нічого, нічого, — розгублено мовив я. — Зараз ми їх визбираємо.

Михася сиділа незрушно.

— Невелика втрата, — озвалася тихо. — Вони штучні.­

Я почав збирати намистини, спершу на столі, а потім узяв лампу і, присвічуючи, став визбирувати на підлозі. Михася теж присіла біля мене, шукаючи ­перли, що білими цятками поблискували на затоптаній підлозі.

— Так, треба все визбирати, — сказала вона. — Бо ще хтось погано про нас подумає.

Мене ці її слова також збентежили, а коли, колінкуючи, ми ненароком торкнулися скронями, по мені пройшов струм.

— Скільки всього їх було? — спитав я.

— Не пам’ятаю. Може, з півсотні. Та це не має значення.

— Має.

Я забрав у неї перли, склав усі докупи й полічив.

— Сорок вісім, — сказав я.

— Десь так і було.

Михася розщібнула замочок на обірваній нитці, вийшло дві половинки, і ми вдвох нанизали намистини. Я з’єднав нить акуратним вузликом, кінчики припалив сірником і подав Михасі цілий разок.

— Маєте. Таке, як було.

— Дякую, — промовила вона. — Будьте ласкаві, почепіть мені. Тут прикра защібка.

Я став позад неї, обвів перловим разком шию і довго не міг зчепити кілечка защібки, яка справді ви­явилася прикрою. Від гладенької шкіри Михасі струменів теплий лоскіт, і пальці мої злегка тремтіли.

— Ну, ось… Здається, вийшло.

— Дякую.