Розділ без назви (32)

— Ні, я готова продовжити.

— Добре. Тоді розкажіть, подруго Волошко, про ваші побачення зі Стодолею.

Наступного разу Михася зустрілася з ним пізнього вечора там-таки, у Багатківському лісі. Тільки цього разу її неприємно вразила одна обставина: вдалині у сутінках вона помітила, як зблиснув вогник цигарки.

— Васильку, вважай, там хтось є, — пошепки сказала Михася.

— То зі мною, не бійся.

— Хто вони?

— Босяки.

— Навіщо ти їх привів?

— Так має бути. Біля капітана мусить бути охорона.

— Від мене?

Він засміявся. І сказав так мило, по-їхньому:

— Від тебе, моя солодка, мене ніхто не заступить. Можеш робити зі мною що хочеш.

Та жодні слова уже не могли її вивести зі злого ­гумору.

Стодоля завів Михасю до шопи і, кинувши автомат на солому, став на коліна. Він обняв її ноги, припав обличчям до лона, а Михасі здавалося, що за ними підглядають у кожну шпарину. Коли його руки зажадали більшого, вона відсахнулася і сказала, що нині не в тому стані, аби злягатися, як тварина.

— Ти хочеш, щоб за нами зирили ті шміраки?

— Сюди ніхто не посміє підійти, — ображено мовив він.

— Бо ти що їм сказав? Що з тобою хто? Курва?

— Побійся Бога.

— А хто?

— Агентка.