Розділ без назви (32)

— Ого! То ти й мене їм віддав? Може, після себе ще й босяків закличеш сюди?

— У нас немає часу на сварки, доньцю.

— А ти до кого поспішаєш?

— Ще раз хотів просити тебе. Їдьмо зі мною.

— Не тепер, — уже спокійно сказала вона. — Ми ж домовилися.

— Хочу забрати тебе не лише тому, що люблю. Знаєш, що я подумав?.. Якщо наші дізнаються, що я з більшовиками, то потягнуть тебе на слідство.

— Хай тягнуть.

— Доньцю, вони тебе вб’ють.

— За що?

— Знайдуть за що. Я їх знаю, сам був таким, хіба ти забула?

— Най убивають, — сказала Михася. — З тобою поки що не поїду.

Їй раптом стало його шкода. Вона присунулася ближче до Стодолі, розстебнула на ньому кітель.

— Васильку, хто тобі сорочку пере? Хто тобі їсти варить? На чому ти спиш? По тобі не видно, що на перині.­

— Їдь зі мною, побачиш, — одне повторював він.

— А навіщо ти носиш їхні погони? Ти ж знаєш, на цих зірочках, на їхніх медалях наша кров…

— Так треба. Зате босяки, яких ти злякалася, переді мною тремтять.

— За що вони дали тобі ці зірочки?

— Мене більше хвилює, як зодягнута ти, — сказав він. — Подивися, якою ти стала.

— Якою?

— Не бачиш? Ця чорна хустина, ці стоптані мешти… Де твої чобітки? Де серпанкові блюзки?