Розділ LVI Рікард Іверо

Марґарита встала, поклала його голову на подушку і, опустившись навколішки, притислася вухом до його грудей.

Рікардове серце, що вміло палко кохати і пристрасно ненавидіти, мовчало. Марґарита почула лише тишу, що вибухнула для неї, як сотні гуркотів грому. І гіркі сльози болю, туги та відчаю потекли з її очей.

— Прощавай, Рікарде, — прошептала вона, здригаючись від беззвучного ридання. — Прощавай, моя нездійснене кохання… І пробач мені, пробач… Занадто пізно я зрозуміла, що ми були створені одно для одного…

Коли Марґарита вийшла з кімнати, її обличчя було спокійне, і лише запалені очі свідчили про те, що недавно вона плакала, — та в напівтемряві коридору цього ніхто не помітив.

— Він помер, — незворушно промовила принцеса. — Хай простить його Господь.

Адель де Монтальбан пронизливо скрикнула і поточилася. Вона б так і впала на підлогу непритомна, якби в останній момент Тібальд не встиг підхопити її.

— Ґрафе, — сказала йому Марґарита. — Ви залишитеся тут до ранку і доглянете за кузиною. Зараз вона не в змозі повернутися в замок, тим більше що я їхатиму швидко.

— Але… — почав Тібальд.

— Ніяких „але“! До замку мене супроводжуватимуть Ґоше і метр Ліворес, так я вирішила. Зараз ми допоможемо ґрафині піднятися в її кімнату — здається, вона потроху отямлюється, — укладемо її в ліжко, і ви залишитеся з нею. А ти, Ґоше, поки приготуй коней до від’їзду.

— Буде зроблено, ваша високосте, — з поклоном відповів Ґоше і негайно попрямував до виходу.

Услід за ним подався й метр Ліворес. Коли вони вийшли у двір, він задумливо промимрив:

— Цікаво, хто цей француз — наш майбутній король чи просто ще один коханець пані?

Ґоше обернувся і з щирим здивуванням поглянув на нього.

— А вам не все одно? — спитав він. — Чи не однаково вам, хто буде вашим королем, коли у вас буде така королева?

Секретар міської управи згідно кивнув.