Розділ LVI Рікард Іверо

— Александр скупив усі мої векселі. Не знаю, де він взяв стільки грошей, а проте він їх скупив. Він думав, що міцно тримає мене в шорах, але…

— І він таки тримав. Він втягнув тебе в цю брудну, мерзенну, огидну авантюру. І ти погодився, ти піддався спокусі одним махом залагодити свої справи, а ще дужче ти хотів завдати мені болю. Адже ти знаєш, як я люблю Жоанну, хоч і трохи ревную до неї батька.

— Помиляєшся, Марґарито. Я ні про що таке не думав. Коли ти розлюбила мене, мені стало все байдуже, я просто плив за течією, я не задумувався ні над чим, не усвідомлював того, що беру участь у злочині. А потім…

— Потім ти вирішив продати свого спільника в обмін на мою згоду вийти за тебе заміж. Та оборудка не вигоріла, і ти… О, негіднику! Ти ще насмілився читати мені мораль! Ти назвав мене чудовиськом!

Рікард кволо всміхнувся, а наступної миті його обличчя перекосилося від болю.

— Ми обидва чудовиська, люба. Ми з тобою обоє рябоє, шкода, що ми не одружимося. Ти надто ідеалізувала мене в нашій останній розмові.

— Швидше, я переоцінила твій здоровий глузд. Ти геть збожеволів.

— Аж ніяк. Весь останній тиждень я був при ясному розумі.

— При ясному розумі?!

— Так. Я все ретельно продумав і прорахував. Я вирішив померти…

— Ну, то повісився б, хай тобі чорт! — люто вигукнула принцеса. — Навіщо ж убивати Жоанну?

— Жоанну мав був убити Александр… чи хтось інший — але не я.

— Однак ти його спільник, а значить, також злочинець.

— Так. Я злочинець і заслуговую на страту. Якраз цього я й прагнув.

— Чого?

— Смерті. Щоб мене стратили. Я слабка, малодушна людина, Марґарито, я неспроможний убити когось власноруч, навіть себе; проте я виявився здатним на співучасть у злочині. Я хотів признатися в усьому наступного ранку, та, на жаль, мене викрили ще до того, як я встиг зробити для своєї сім’ї добру справу — забрати в Александра мої боргові розписки і спалити їх.

— Добру справу!!! — вигукнула Марґарита. — Господи! Добру справу!… Божевільний! Таж ти зовсім не думав про свою сім’ю — про своїх батьків, про своїх сестер. Який це буде для них удар!… Особливо для Гелени. Мені навіть страшно подумати, що з нею буде, коли вона дізнається про все. Адже вона так любить, вона просто обожнює тебе. Вона звеличує тебе до небес — а ти… ти… Зрештою, ти міг би знайти якийсь інший спосіб піти з життя, коли жити стало несила. Але ради нещасних вісімдесяти тисяч прирікати на смерть милу, лагідну Жоанну…

У Рікардових очах промайнули блискавки.

— А от милу й лагідну Жоанну мені ніскілечки не було жаль. Коли вже я й ненавидів когось, то це її. Вона постійно інтриґувала, знай втручалася в наші з тобою стосунки, докладала всіх зусилля, щоб налаштувати тебе проти мене, нашіптувала тобі всяку гидоту про мене. Це її заслуга, що наш шлюб не відбувся. З якої речі я мав жаліти її? Навпаки, мені шкода, що я так швидко здався, не протримався до першої… ну, хоча б до півночі — адже Шатоф’єр вимагав від мене зізнання, що я збираюся вбити тебе… Шкода, що Александра схоплять раніше, ніж він уб’є її…

— Схаменися, Рікарде! Жоанна ніколи не зичила тобі зла. Ти їй дуже подобався, вона хотіла вийти за тебе заміж і, природно, ревнувала…