Розділ LVI Рікард Іверо

— Сама вирішуй, — відповів Рікард. — Я вже казав тобі, що я малодушна людина. Я злочинець, я божевільний, але мені бракує мужності взяти на себе ще один гріх, вчинивши самогубство. Тепер моя доля цілком залежить від тебе — або ти прирікаєш мене на суд і страту, або… або я прийму цю отруту з твоїх рук і з твоєї волі. Ти наслідна принцеса, ти маєш право карати й милувати, я віддаюся на твій суд — таким чином, це не буде ні вбивство, ні самогубство.

Марґарита довго мовчала, роздумуючи. Потім спитала:

— Тобі не буде боляче?

— Ні. Я просто засну і більше ніколи не прокинуся.

— Ти певен?

— Так, я прочитав це в книзі моєї матері, де вона записує результати всіх своїх дослідів.

Ще трохи повагавшись, Марґарита підвелася з табурета, відійшла до стола і повернулася назад з кухлем води в руці.

— Тобі, мабуть, потрібно запити, — тремтливим голосом мовила вона, сідаючи на край ліжка.

— Отже, ти вирішила?

— Так, Рікарде. Нас надто багато зв’язує, щоб я дозволила чужій людині позбавити тебе життя.

З цими словами вона поклала йому до рота кульку з отрутою і піднесла до його вуст кухоль.

— Побудь зі мною, люба, — попросив Рікард, випивши воду. — Це займе не більше ніж півгодини.

Марґарита лише кивнула у відповідь, судорожно зчепивши зуби і насилу стримуючи сльози. Вона зручніше вмостилася на ліжку і поклала його голову собі на коліна.

— Я помру щасливим, Марґарито, — вдячно прошептав він. — Останні тижні мого життя були справжнісіньким пеклом на землі, але перше ніж я потраплю до пекла підземного, я проведу кілька хвилин у раю.

Марґарита тихо схлипнула.

— Кохана, — знову озвався Рікард, голос його вже був сонний. — Ти пам’ятаєш ту нашу останню розмову?

— Так, пам’ятаю.

— Тоді ти сказала, що любиш мене…

— Я сказала правду, любий. Ти був єдиний, кого я кохала по-справжньому.

Вона знайшла в собі сили говорити йому ласкаві й ніжні слова, тим часом як серце її розривалося від горя, а до горла раз за разом підкочувався тугий клубок. Хвилини для неї розтяглися в сторіччя, кожне слово давалося їй через силу. Їй здавалося, що вже минула ціла вічність; здавалося, що вона вже постаріла і помре разом з ним, якщо не раніше за нього. Та врешті Рікардове тіло обм’якло, він заснув, дихання його поступово слабшало, а за якийсь час зникло зовсім.