Розділ LII Прозріння

— Добрий вечір, принцеси. Як поживаєте?

Дівчата сиділи обійнявшись на краю ліжка. Гелена була одягнена у вечірню сукню темно-синього кольору, Бланка — в рожевий мереживний пеньюар. Перед ними стояв невисокий столик, рясно заставлений всілякими наїдками та напоями.

— Рада вас бачити, кузене, — з приязною усмішкою промовила ґрафівна. — Особливо в такому вигляді. І між іншим, ваше звертання „принцеси“ в даній ситуації недоречне.

— Справді? — сказав Філіп, сівши на табурет навпроти Бланки з Геленою і беручись за їжу. — А як же мені належить звертатися?

— Як чоловікові, що ввійшов до спальні дами з одним лише рушником на стегнах. Приблизно так: „Добривечір, кузино. Який сюрприз, що ви тут!“ — це до мене. А потім: „Бланко, сонечко, як ся маєш? Сподіваюся, з тобою все гаразд? Як спалося? Кузина не заперечуватиме, якщо я зараз же тебе поцілую?“

Філіп розсміявся. Він щиро симпатизував Гелені і не втомлювався захоплюватись її невичерпним життєлюбством. Він від усієї душі сподівався, що ця жага до життя допоможе їй гідно прийняти жорстокий удар долі, що звалиться на неї вже завтра, коли стане відомо, що її єдиний брат, людина, яку вона любить швидше як мужчину, ніж як брата, виявився божевільним злочинцем.

— Боюся, нас розкусили, Бланко, — промовив Філіп, все ще сміючись, але в сміхові його бринів смуток, навіяний згадкою про Рікарда. — Мушу покаятися, кузино: недавно ми вчинили гріх перелюбства. Нехай простить нас Господь! — І він лицемірно закотив догори очі.

— Отож-то я й чула, як ви пхикали в мильні. Мабуть, вимолювали у Всевишнього прощення. — Гелена хитро всміхнулася. — А Бланка, за відсутності падре Естебана, сповідувалася мені.

— Га? — Філіп запитливо поглянув на Бланку. — Сповідувалася?

— Ну, не зовсім сповідувалася, — трохи збентежено відповіла вона. — Просто я розповідала кузині про…

— Про все, що було між вами, — підхопила Гелена. — Починаючи з того моменту, як підступна Марґарита залишила вас сам на сам з підв’язками.

Філіп мало не подавився шматком м’яса, насилу проковтнув його і закашлявся.

— Ви шоковані, кузене? — спиталася ґрафівна. — Чому?

— Ну… Правду кажучи, я не чекав, що Бланка буде така відверта з вами.

— А проте зі мною вона відверта. Лише зі мною, і лише віч-на-віч.

— Гелена моя найкраща подруга, — вставила Бланка. — Вона в усьому розуміє мене, а я — її.

— А як же Марґарита?

— Марґариту я теж люблю, але… Ми з нею надто різні.

— Саме так, — сказала Гелена. — Часто-густо Марґарита хибно розуміє її, бо дивиться на життя зовсім інакше. Природно, це не сприяє відвертості — тим більше з боку такої сором’язливої особи, як наша Бланка.

— Ну, а ви, кузино? Особисто я не ризикну назвати вас сором’язливою. Скромною, порядною — так. Але не сором’язливою.