Розділ XXXII у якому між іншим вирішується доля Матільди, а Філіп починає розуміти, що явно поквапився з переоцінкою цінностей

Бланка кивнула:

— Гадаю, так буде краще. Хто з нас почне? Може ви, Філіпе?

— Мабуть, так. Передусім я хотів би висловити свій щирий жаль з приводу нічних подій…

— І тільки? — перебила його Марґарита.

— Ні, але це — передусім. Я дуже жалкую, що так сталося, і визнаю, що вчинкові пана де Шеверні немає ніякого виправдання. Проте, на моє переконання, слід врахувати деякі обставини, що певною мірою пом’якшують його вину.

— Невже такі є?

— Звісно, є. Я зовсім не збираюсь виправдовувати мого дворянина, але разом з тим наполягаю на справедливому ставленні до нього.

— А хіба він заслуговує справедливого ставлення? — не вгамовувалася Марґарита.

— Безперечно, принцесо! Навіть найзапекліший злочинець має право розраховувати на справедливий суд, — повчально мовив Філіп, крадькома погладжуючи її ногу. — Тим більше, що я не вважаю пана де Шеверні злочинцем.

— Он як! — не втримався від обуреного вигуку Монтіні. — А хто ж він тоді такий?

Філіп зміряв його крижаним поглядом.

— До вашого відома, шановний добродію, пан де Шеверні висловив готовність зустрітися з вами в поєдинку й дозволити вам без значних зусиль убити себе. Але, боюся, це не буде виходом для вашої сестри, та й вам не зробить великої честі. — Він повернувся до Бланки: — Вас можна на кілька слів, кузино? Віч-на-віч. Ви не заперечуєте, Марґарито?

Марґарита не заперечувала, а Монтіні заперечувати не наважився.

Бланка згідно кивнула і підвелася з-за стола. Вони відійшли до краю тераси і зупинилися біля високого парапету.

— Бланко, — заговорив Філіп кастільською, — скажіть по старій дружбі: ви, всі троє, вже прийшли до певного рішення?

— Так. А ви?

— Я проситиму Матільдиної руки для Ґабріеля де Шеверні.

— Ми приймемо вашу пропозицію.

Філіп зітхнув:

— От і добре.