Розділ XXV з якого випливає, що пантера — теж кицька

— Ну, що там іще? — поцікавилася Марґарита.

— Мушу вам сказати, пані, що неупереджених щодо вас людей в природі не існує.

— Аж так?! Поясніть, прошу.

— Тут і пояснювати нічого, принцесо. Річ у тім, що всі чоловіки, бачачи вас, не тямлять себе від захоплення, а жінки — шаленіють від заздрощів.

— Гм, це схоже на правду, — сказала улещена Марґарита. — А втім… З вашою тезою щодо чоловіків я, мабуть, погоджуся. Але жінки — невже всі вони такі заздрісні? Коли послухати вас, то виходить, що в мене немає жодної щирої подруги.

— Цього я не казав. Далеко не завжди заздрість іде пліч-о-пліч з недоброзичливістю. Можна почувати до людини найщирішу приязнь і разом з тим неусвідомлено применшувати її достоїнства. Безсторонність, неупередженість, хоч почасти об’єктивне ставлення до вас з боку жінок передбачає вищість, а мені — перепрошую за обмеженість — явно бракує фантазії навіть умоглядно припустити існування жінки, довершенішої за вас.

Марґарита аж зашарілася від задоволення.

— Однак є ще старики, діти, священнослужителі… євнухи, нарешті.

— У вашій присутності, моя принцесо, старики молодіють, діти дорослішають, євнухи згадують, що колись були чоловіками, а священнослужителі починають шкодувати про той день, коли вони, склавши обітницю, відреклися від мирських радощів.

„А він дуже милий, — подумала Марґарита. — Спершу пригостив мене гіркою пігулкою, але потім густо здобрив її солодкими лестощами“.

— А ви дуже милі та люб’язні, мій принце. Навіть заяложені компліменти у ваших устах набувають якоїсь особливої, неповторної чарівності… Та здається, ми надто захопилися розмовою і зовсім забули про ваших друзів. А це вже зовсім не годиться — обминати увагою таких привабливих молодих сеньйорів, — кокетливо додала вона. — Представте їх мені.

— Як вам завгодно, пані. Сподіваюся, ґрафа д’Альбре ви ще не забули?

— Звісно, ні. Рада вас бачити, ґрафе, — сказала принцеса, подаючи Ґастонові руку для поцілунку.

— Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський. Воював на Святій Землі разом з Філіпом-Авґустом Французьким.

Марґарита привітно кивнула.

— А згодом воював проти нього в Байонні, — додала вона. — У вашому оточенні, принце, я бачу лише одного справжнього лицаря — пана де Шатоф’єра — зате якого лицаря! Правду кажучи, дотепер я вважала, що такі богатирі існують лише в леґендах часів короля Артура та Карла Великого. — Вона знов повернулася до Ернана, що стояв, потупивши очі, явно улещений її словами. — Я багато чула про ваші подвиги, пане де Шатоф’єр. Кажуть, ви чудом уникли полону… то пак, не чудом, а завдяки вашій неймовірній мужності та везінню.

— Нескінченне милосердя Боже, моя принцесо, — скромно відповів Ернан.

— Віконт де Біґор, — представив Філіп Сімона.

— Вже віконт? А отже, ваш батечко ґраф? Дуже мило, пане де Біґор… До речі, як почувається ваша дружина? — запитала Марґарита, лукаво поглядаючи на Філіпа.

Сімон густо почервонів.