Розділ «ХXXVI»

— Номер, — тамуючи подих, запитав я. — Є номер?

— Номер є у кожного авто, — прокоментував Прокопчук. — От чи тiльки видно його?

— Бажано було б…

Цiєї митi я готовий був молитися на невiдому камеру i всю службу безпеки банку «Трансiнвест». Ну!!!

— Так, записуй… — зосереджено зiщулився слiдчий. — ВО…

— Чия машина? — ледве дослухавши, запитав я. — Кому належить?

— Може запишеш мене до штату спiвробiтникiв? — як нi в чому не бувало, запитав Прокопчук.

— Гаразд, — згодився я. — Як на пенсiю вийдеш.

— От тодi й номер встановлюватиму. А тим часом звернися у ДАI. Є такий пiдроздiл у системi МВС.

— Тебе швидше послухають…

— Нормальний аргумент, безвiдмовний, я бачу, — позаздрив Прокопчук. — Дiє на усi сто.

— Будь ласка… — ледве стримуючись, попросив я. — Прошу. Дуже потрiбно. Я вiддячу.

— Гаразд, так i скажу їм.

Далi час зупинився взагалi. Хлопцi застигли позаду у своїх машинах i не наважувалися турбувати. Джай скрутився клубком на сидiннi та заплющив очi.

— Слухаю!

— Отже, результати такi, — судячи з глибокодумної паузи слiдчого, розповiдати було що. — Машина належить Балобану Петру Володимировичу, жителю Херсонської областi — пиши адресу…

Я нiчого не мiг второпати. Село Вiщуни Херсонської областi знаходилось якраз на Чумаковому маршрутi пiд час останньої подорожi. Цей вiдрiзок карти я давно вже знав напам'ять. Щоправда Чумак не зупинявся у ньому. Просто минув, переїжджаючи на «В'юнище» з попередньої бази. I от у цих самих Вiщунах було зареєстроване авто, яким зараз, можливо, подорожувала Олена.