Розділ «ХXXVI»

Стояти на мiсцi ставало важче й важче.

— Зараз, — флегматично бурмотiв майор. — Дивлюся ще раз. Банкомат, до речi, новий. I камера добра. Вiдео якiсне. Жiнка гарна. Ось, вставила картку i ввiмкнулась камера. Тридцять тисяч зняла. Гривень, звичайно. Ось, бере. «Залiзна» дама, мiж iншим. Скiльки з нею спiлкувався — нiколи нiяких нервiв. Взяла картку, камера автоматично вимикається. Все.

— Дякую. Пробачте за клопiт.

Сiвши в машину, я погладив Джая. Великi собачi очi з-пiд зваляних пасем сумно i водночас з залишками недовiри дивилися на мене. Ти правий, друже. Не можна довiряти до кiнця. Нiколи.

Що ж, у Олени помiнялися плани. Швидко i несподiвано. Настiльки кардинально i не в унiсон з моїми, що виникла потреба вимкнути телефон. Втiм, що мiг я мати до цього — вона ж була жива та вiльна. Нi, мiг, звичайно. Але… Нам час повертатися на «Бермуди». Там стояла робота. Там намiтилися зрушення. I найбiльше у цi хвилини менi хотiлося знайти клятого Чумака — ото вже дiйсно живого чи мертвого. Не мало значення. Адже для цього мене найняли. Саме для цього, а не з метою вивести на чисту воду його дружину. I я бажав знайти його на зло усiм. I насамперед жiнцi, котра дозволяє собi з мене насмiхатися.

Двигун завiвся, а потiм замовк. Телефон знову опинився бiля мого вуха.

— Чого тобi ще, колего? Що ми забули? — тепер уже голос слiдчого не приховував глузливих iнтонацiй.

— Увiмкни ще раз запис, будь ласка.

— Вмикаю, але це востаннє, — зiтхнув Прокопчук. — Роботи багато. По обiдi пришлю його на твою скриньку, як адресу повiдомиш. Ось, бере. Все. Взяла. На мить повернулася боком — вiдкрився заднiй план. Там якийсь мужик, у черзi за нею. Бiльше нiчого. Вона вийняла картку. Вимкнулося.

— А може з нею? Може вони разом? Не в окулярах, часом?

— Нi, зате вусатий, — незворушно продовжував Прокопчук, не переймаючись моїм настроєм. — Точно не з нею. Ось зараз нове увiмкнення камери — це вже вiн свою картку вставив. I бере. Усього двiстi гривень. А Олени Володимирiвни вже нема-ає… Боком повернувся. Заднiй план вiдкрив. Гарна камера. Машина вiд'їхала — навiть трiснутий бампер видно…

— Який бампер? — не зрозумiв я.

— Гарно видно, я кажу, — пояснив Прокопчук. — «Лiва» машина якась. «Опель».

— З побитим бампером?

— Так, — насторожився слiдчий.

— Червоний? Я питаю — червоний?!

— Червоний…

Ось, коли нарештi спрацювала i моя «камера». Ось аж коли! I у пам'ятi зринула червона машина, «Опель», котрий доволi незручно примостився за рогом на вузькiй вуличцi, коли ми поверталися з ресторану. Я обережно викрутив тодi кермо, намагаючись не зачепити його громiздким агрегатом Густавссона.

— Це ж треба так стати! — зауважила Олена, спостерiгаючи за моїми маневрами. — Дивiться, йому вже потовкли бампер, але видно не навчило.

Вочевидь невiдомий сховався у такiм мiсцi, звiдки добре видно пiд'їзд до готелю, i не чекав, що ми з'явимося саме з цiєї вулицi. I тепер усе збiгалося — наступний клiєнт банкомату, той з вусами, що стояв у черзi за Оленою, брав грошi буквально через пiвтори-двi хвилини пiсля неї. Тодi й увiмкнулась вiдеокамера, яка зафiксувала вiд'їзд червоного «Опеля», припаркованого поруч з банкоматом — машини, в яку, ймовiрно, сiла Олена.