Розділ «ХXXVI»

Я пригадав останнi слова Олени. Це коли вона запитала, чи не хотiв би я зайти. Запитала просто, без будь-яких натякiв на щось особливе. Не те що боялася бути цього вечора самотньою i моя вiдповiдь могла її образити. Зовсiм нi! «Ви знаєте, я також, щось змучена сьогоднi. Ляжу спати просто зараз». Ось! Ось що збиралася робити Олена, пiднявшись у номер. Натомiсть… Натомiсть, схоже, зустрiла когось i це докорiнно змiнило її плани.

Ми зiбрались у ресторанному залi, де о такiй раннiй порi ще не було вiдвiдувачiв. Власник закладу — невисокий лисуватий чоловiк на iм'я Борис довго розглядав моє посвiдчення.

— Зрозумiйте i допоможiть, — звертався я до усiх одночасно. — Цю жiнку шукатимуть так, що вам i не снилося. Звiсно, i у мене будуть неабиякi проблеми. То ж давайте спробуємо…

Мої слова чув i заспаний парубок, який щойно увiйшов — бармен учорашньої змiни. Глянувши на фото Олени, пригадав одразу:

— Була, недовго, правда, десь так кiлька хвилин по дев'ятiй вечора… Он, там, здається, сидiла, — рука його упевнено вказала на столик у кутку.

— Сама?!

— Нi. З жiнкою якоюсь. Молодшою вiд неї… Так, сiли, я одразу пiдiйшов. Вони нiчого не хотiли, але… Взяли по кавi. Проте навiть не пили. Не торкалися. Цукор лишився, ложечки чистi… Я ж прибирав. Просто зайшли посидiти.

— Скiльки вони сидiли?

— Ну… не знаю… — молодик пiд пильним поглядом свого патрона намагався пригадати якнайточнiше. — Може з десять хвилин… Хiба ж я засiкав? Не довго!

— А яка та друга? Описати можете?

— А яка… Молодша… Здається, чорнява… Ну, принаймнi ваша блондинка, явна. А та, iнша начебто вiдрiзнялась.

Не довго думаючи, я вивiв на екран зображення Iрини Коваленко i показав барменовi:

— Не вона часом?

— М-м-м…

— I оцю ще гляньте, — друга була продавчиня салону квiтiв.

Показати ще когось я не мiг.

— М-м-м…

— Якого бiса мукаєш? — не стримався власник. — Кажи схожа, нi?

— Як вам сказати, Борисе Васильовичу, — знизав плечима парубок. — Коли отака сiренька сидить поруч з отою, що шукаєте, вона якось просто не сприймається. Вся увага до тiєї, яскравої. А спiврозмовниця… якось губиться просто. Не можу сказати. Правда. Дiйсно не запам'ятав.

Вiн був правий. Поруч з Оленою можна i не звернути уваги. I все-таки це була жiнка. Поговоривши, вони пiшли. Не на другий поверх, де сидiла покоївка. На вулицю, де мене вже не було. «Говорильня» навколо ще тривала, а я вже поринув у версiї. Отже, щось сталося таке, що Олена мала змiнити плани. Рiзко змiнити. Не сказавши менi анi слова. А якщо це було вимогою, умовою тiєї невiдомої? Тодi дiйсно. Припустiмо, вона повiдомила, що знає щось про Чумака. Але нiкому-нiкому! Купилася б на це Олена? Виходило, що так.