Розділ 5

Я зачерпнув руками і жадібно сьорбнув теплу з неприємним запахом і справді не свіжу воду. Та спрага виявилась сильнішою.

— Як ти сюди потрапив? — спитав чоловік в лахмітті.

— Я прямував до Сакарії і зупинився на привал біля цього поселення. Тут і схопили, — безпечно відповів я.

— Щось ти замалий, щоб подорожувати самому, та ще й до Сакарії — підозріло сказав незнайомець.

— Я подорожував не сам, а з дідом, — насторожено відповів, — але ми розгубилися і маємо зустрітися в Сакарії.

— Схоже, малий, тобі більше не вдасться побачити рідних. А в Сакарію ти потрапиш, але вже не як гість, а як раб.

Все менше подобалась розмова з похмурим чоловіком. Я відсунувся до стіни, руки безпомічно обхопили коліна, очі звиклі до напівтемряви безрадісно блукали по незнайомих чужих обличчях. Як не намагався я відігнати невеселі думки, але розмова з незнайомцем вперто засіла в голові, а останні слова звучали, мов жахливе передбачення: «Ти більше не побачиш рідних. А в Сакарію потрапиш рабом!» Піт щедрими краплями котився з чола. Долоні спітніли. Чи то від задухи, чи від страху зробилося дурно. Що чекає попереду? Де зараз дід, сифон, малий радик? Я розгубив їх усіх і тепер геть один. Та несподівано глибоко з серця зринув лагідний голос діда: «Будь мужнім, Айхо, нічого не бійся і не втрачай надії, ми обов’язково зустрінемось».

Та, виявляється, бути мужнім не так просто, як здавалося, коли малим слухав чергову героїчну розповідь про Воїнів Шаку. Тепер без діда в темному, смердючому, схожому на хлів будинку, в гнітючій невідомості так бракувало хоробрості Воїна.

На морок душі тяжко опустився морок ночі. Сонце сіло, зате повітря в бараці стало прохолоднішим, дихалося легше. Більше ніхто не підходив. Дивно, але я відчував якусь приховану ворожість від гурту невільників. Я продовжував триматись подалі і, здається, це всіх влаштовувало. Розклавшись на брудній підлозі, я бездумно втупився в отвір на стелі. Тепер здавалося, що тільки там існує життя…

Місяць допитливо зазирнув у щілину. Мандрівники-хмаринки, наче випацьканими в сажі лапами, провели по світлому образу небесного світила. То з’являлися, то зникали зорі. На мить здалося, що я побачив блискучі очиська малого радика, але вже через мить на їх місці мерехтіли зірки. Вдихнувши нічне, прохолодне повітря, згадавши подорож, вірних друзів, я відчув, як сльоза смутку скотилась по щоці. Швидко стерши її, я повернувся до стіни і пообіцяв собі, що більше не заплачу. Буду мужнім і сильним, як дід.

Але як же це важко не втрачати надії…