Розділ 52

Не чекаючи відповіді, старий поставив на стіл глиняні кухлі, запахло свіжим молоком, відламав по шматку запашного хліба і порізав кружальцями жовтуватий сир.

— Чим багаті, тим і раді, — усміхнувся Каро і підсунув до кожного з нас по горнятку.

Ґречно подякувавши, ми спрагло припали до солодкуватого напою. Але навіть досвідчений і дорослий Ескалар не наважувався почати розмову. Професор теж не квапився говорити чи розпитувати. В повітрі зависла недолуга тиша. Я розчаровано жував і відчував себе повним телепнем. Стільки ж сподівань покладено на цю зустріч!

Навіть балакучий Зуфар і той мовчав, лише час від часу зиркав на мене. Та, залишаючись вірним шляхетності, втручатися не став.

Ми мовчки повечеряли, і Майстер Каро, який більше не зронив ні слова, не кваплячись, зібрав посуд зі столу, спокійно сказав:

— Скоро вежа згасне. Я розміщу вас на нічліг. А зранку зустрінемось і я покажу Університет.

По вузьких гвинтових сходах ми похмуро піднялися на горище. Стіни кімнати чисто побілені, на підлозі лежав тканий килим, а у кругле невелике віконце заглядав рогатий місяць.

— Ось три накидки. Хоча ночі в Шанталії в цю пору року доволі теплі, та про всяк випадок… — старий поклав на підлогу три клуночки. — Добрих снів.

І Майстер Каро обережно зачинив двері, залишивши нас в повній розгубленості.

Раптом яскраве світло за вікном згасло. Тисячі метеликів, що світилися у кронах дерев, ніби розчинилися в повітрі. Ілюмінація згасла. Вежа Університету з яскраво освітленої споруди перетворилась на звичайнісінький маяк. Тепер гостророгий місяць і свічки-зорі вступили у законні володіння. Життя за вікном завмерло. І підкорилось ночі.

Я мовчки вмостився на тканому килимі, вкутавшись накидкою, притулився до стіни, вдаючи, що сплю. Так само мовчки повкладались і друзі.

Я свердлив очима побілену стіну, ледве стримуючи сльози. Душу роз’їдало гірке розчарування. Я продзижчав усі вуха Зуфарові про Майстра Каро. Про те, скільки всього він може пояснити, розповісти. Сподівався на зустріч з дідом. А що отримав? Навіть не впевнений, що професор зрозумів, про якого Радо я говорив. Схоже, він поняття не мав, чому невідомо чий внук мав розшукати його в Шанталії. Ой, як соромно! Виставив себе повним телепнем. А професор тільки із ввічливості прихистив нас.

Що робити? Раніше я мав хоч якийсь дороговказ. А зараз? Повна темінь і незрозумілість.

Я ще довго крутився на твердій постелі. Зуфар глибоко і повільно дихав, бачив вже, мабуть, десятий сон. Мирне сопіння Ескалара, яке ніколи раніше не заважало, тепер страшенно дратувало. Я теж хотів заснути, але сон ходив усе довкола, показуючи лише насмішкуваті гримаси.

Раптом двері скрипуче відчинилися. Я тривожно піднявся на ліктях і озирнувся на друзів, але ті міцно спали. На порозі з’явився Майстер Каро. Схоже, він ще й не лягав.

— Що, не спиться? — спитав старий.

— Ні.

— Тоді вставай, є про що поговорити.

— А як же друзі? Вони спохопляться. Треба їх попередити, — сказав я, лиш би не йти за дивакуватим старим.

— Не хвилюйся, вони міцно просплять до самісінького ранку, — хмикнув Майстер. — В їх молоко я додав трохи товченої дрімоти, зате добре відіспляться. А нас, хлопче, чекає довга розмова.