Розділ 51

— Друже! — окликнув, усміхаючись Зуфар. — Нам знову пощастило. Даклар навчається у Майстра Каро.

Я з широко розплющеними очима глипнув на Зуфара, але нічого не почув. Усі думки роїлися навколо нового знайомого. Живий доломарт привітно усміхався, а я з роззявленим ротом тис його бурштинову руку і не міг вимовити ні словечка.

— Залюбки проведу вас до Університету Природознавства, — прозвучав кришталево-чистий голос нащадків королів Сарта.

На мить здалось, що моє неприховане здивування юнака трохи налякало.

— Майстер Каро — один із найшановніших учителів Шанталії. Матиму за честь провести його друзів, — вже опанувавши себе, продовжив Даклар.

«Ну з друзями Зуфар явно переборщив», — подумав я і ще раз поглянув на юного доломарта. Усе б нічого, та насторожувало, що, крім мене, ніхто із друзів наче й не помічав, що перед ними нащадок королів Сарта. І Зуфар, і Ескалар безперечно знали легенду про доломартів, як кожна дитина Узбережжя. Але вели себе так, ніби нічого дивного не відбулось, ніби легендарні королі Сарта кожен день трапляються їм. І сам доломарт Даклар поводиться дивно, не як людина, про яку склали безліч казок. Він видається звичайним, ввічливим, доброзичливим хлопцем, який хоче догодити «друзям» вчителя. Я йдучи мовчки слідом, здається, так би й закричав: «Люди! Озирніться, перед нами доломарт, нащадок королів Сарта! Вони не зникли! Вони тут, серед нас!»

Шкіра молодика, освітлена шанталійською ніччю, бурштиновим сяйвом виїдала очі. Уже ні краса міста, ні нові враження не вабили. З того часу, як рука доломарта потисла мою, я не міг думати ні про що! Та, дивлячись на дивний спокій друзів, здавалося, що все це ввижається після довгої мандрівки.

— Прийшли, — дружелюбно мовив Даклар, вказуючи рукою на велетенську дерев’яну браму із майстерно вирізьбленими дивакуватими узорами.

Кам’яний, нездоланний мур наче вхопив у обійми дерев’яні ворота. Мур видавався таким височезним, що шпиль гігантської університетської вежі лише визирав з-за кам’яного укріплення і впирався в нічне небо.

Велич воріт вражала. Ми не одразу помітили маленьку, нижчу від людського зросту, непримітну брамку, яку і відчинив Даклар. Схилившись майже вдвоє, високий доломарт жестом руки запросив і зник за брамою.

Зуфар і Ескалар довірливо попрямували за юнаком. А як останній дурень чи боягуз з недовірою дивився на величезний мур, який тепер відділяв від друзів. Цей загадковий доломарт ніяк не виходив з голови. Та, подолавши хвилювання, я пройшов крізь низьку браму, впевнений, що там знаходиться не Університет.