Розділ 39

Намагаючись нічим не видати хвилювання, я підсунув до себе миску, з якої щойно їв Зуфар і в якій майже нічого не залишилось, робив вигляд, що їм. Патруль, здається, нікуди не поспішав. Потіснивши відвідувачів, троє чолов’яг вмостилися за стіл і замовили вечерю.

— Схоже, вони тут надовго, — прошепотів я Зуфарові.

— Кепські справи, брате. Але поки вони зайняті вечерею, ми постараємось вшитися звідси.

Кращого моменту для втечі годі й придумати. Я вже тільки зібрався піднятися, щоб непомітно вийти з харчевні, як наштовхнувся на повні люті і подиву очиська.

— Зуфаре, наші плани міняються, — прошепотів я, відчуваючи, як по шкірі пробіг холодок. — У залі Алакег із ватагою. І здається, його бажання прикінчити мене стало ще сильнішим.

— Час від часу не легше. Оце так халепа!

— Думаю, доки патруль в харчевні, Алакег не наважиться втілити задум. Але що нам робити, коли патруль піде?

— Цього не знаю, але знаю одне: забиратись потрібно з цього клятого міста.

— Алакег не зводить з очей. Думаю, він не здогадується, що під столом сидить його колишній послідовник. З тобою йому теж кортіло б побачитись. Зуфаре, є ідея.

— Гаразд кепкувати, Айхо, ну що далі?

— А далі ми влаштуємо Алакегу гарячу зустріч.

— Щось це не дуже подобається.

— Не перебивай. Послухай, брате, патруль вже збирається йти. Так що у нас обмаль часу. Коли я дам тобі знак, повзи під столом до виходу. Так тебе ніхто не помітить. Тільки патруль вийде з харчевні, ти вбіжиш і голосно покличеш Алакега. Коли ватажок поверне до тебе голову і нарешті відірве від мене паскудний погляд, я чкурну під стіл і попрямую до протилежного виходу. І там теж голосно «привітаюсь» з геліонатом. А далі усі надії покладаємо на ноги і провидіння, чимдуж біжимо, куди очі бачать, подалі від Алакега і його «друзів». Зустрічаємось у порту, на місці, де зранку домовлялись з моряком.

— Думаю, це спрацює.

— Патруль уже встає з-за столу. Давай, Зуфаре, повзи до виходу.

Я відчув, як спітніли долоні, кров гучно пульсувала у скронях. Хижі очі Алакега недобре усміхалися, ніби говорили: ще мить — і тебе уже ніхто не врятує. Час тягнувся немилосердно довго. Брат мав би бути вже на місці. Алакег піднявся з лави і, злісно блиснувши пронизливим поглядом, рушив до мене. Я, наче зачарований, не зводив з нього очей, затамував подих та чекав команди Зуфара.

— Гей, смердючий геліонате! Алакег, я до тебе звертаюсь! — почув я Зуфара, і в цю ж мить вожак, наче хижий звір, усім тілом розвернувся до брата, а я пірнув під стіл і, як міг швидко, поповз у протилежний кінець.

— Спіймати зрадника! А де інший шмаркач? Знайти його! — почув я крик Алакега, вже будучи біля виходу. Вилізши з-під столу, я з розмаху відкрив дерев’яні двері і з усієї сили наскочив на велета, упершись просто в його необ’ємний живіт.

— Айхо? — почув я здивування «живота».

Піднявши голову, я з радісним полегшенням видихнув: